Розділ 61.3 Від Теодора

– Не вдавай, що тобі не байдуже.

– Можеш не вірити, але мені справді не байдуже.

– Ти правий. Я не вірю. Ти винен у тому, що він у такому стані. – З крижаною інтонацією сказав Олівер. Я шкірою відчував його ненависть до себе. Та... вона мене не зачіпала.

– Твоє право. Можеш вірити у що завгодно.

Я не бачив сенсу виправдовуватись. Оліверу хотілося когось звинуватити – то й нехай. Тим більше, що я й справді міг опосередковано бути причетним до того, що батькові стало гірше. Та тут, у в’язниці, я вже нічого не зміню, тому...

– Прошу, розкажи... Як зараз король?

Олівер кілька секунд невідривно дивився на мене, ніби не був впевнений виконати мож прохання, чи проігнорувати, та все ж вирішив, що нічого поганого в ньому не має.

– Добре. Розповім. Він непритомний. Лікар не дає жодних втішних прогнозів.

– Ти нікому не казав, що він живий?

– Ні. А мав? Тим більше, він може померти будь-якої миті.

– Ти правильно зробив. І не кажи. Навіть якщо йому стане краще.

– Чому? Не хочеш відбілити своє ім’я?

– Мені байдуже.

– Та невже? І байдуже, що подумає Каміла? Вона вірить, що ти вбив батька.

При згадці її імені серце пропустило удар. Я змусив себе не здригнутися, але...

…гострий біль пронизав ребра, ніби щось глибоко всередині раптово стиснулося. Я повільно, непомітно вдихнув. Іще раз. Уже кілька днів він повертався хвилями — знайомий, впертий, невблаганний. Я знав, звідки росте коріння. Клятва. Та сама, яку я колись дав Камілі.

Мені так і не вдалося розповісти їй правду. Раніше ми принаймні бачилися, ймовірність розмови ще жевріла — але тепер… тепер усе було майже неможливим. І клятва почала брати своє.

Та я не збирався нічого казати Оліверу. Це було моє. Моє покарання. І мій вибір.

Каміла… Чи буде в мене ще хоч один шанс її побачити?..

Заради примарної надії повернути її я й справді хотів би, щоб вона знала — я не такий уже й монстр. Але батько благав зберегти все в таємниці. Він хотів, щоб його пам’ятали як сильного короля, а не немічного старого, прикутого до ліжка. І я вирішив поважати його волю. Ті, хто мав знати, вже знають. На мій вирок це не вплине.

А Камілі… можливо, колись, якщо доля дасть бодай один шанс — я розповім.

– То розкажи їй. – Видавив з себе. – Поділись із нею цією таємницею.

Олівер подивився скептично:

– Не хочу. Навіщо це мені? Так. Батька ти не вбив, але натворив злочинів, за які тобі розплачуватися до кінця життя. Хіба одна людина постраждала? Та і смерті є на твоїй совісті.

– Наче в тебе нема.

– Це інше.

– Чому? Бо ти діяв на благо корони й королівства? – Тепер була моя черга проявляти скепсис. – Вбивство є вбивство.

– Неважливо. Я не дозволю Камілі бути поруч із тобою. Яке життя чекає її з тобою? Вічна наречена в'язня? Ні... Вона не має знати. Навіщо? Щоб знову сумнівалася, чи правильне рішення прийняла?

– Як цікаво ти мислиш, – сказав я з насмішкою. – Вирішив зробити вибір за неї…

– Ні. Вона його вже зробила. Вона залишила тебе. Я лише не хочу, щоб її роз’їдали сумніви. Навіть, якщо вони у неї з'являться, це нічого не змінить. У фіналі вона все одно прийме те саме рішення. То навіщо?

– А я вважаю, вона заслуговує знати правду.

– Досить! – Олівер підскочив. – Я нічого їй не сказав і не дам вам зустрітись. Досить із неї того, що ти прив’язав її до себе клятвою. Це було низько. Але ми знайдемо рішення. І вона буде вільна.

– Вона вже вільна, – тихо мовив я.

– Що?

– Я відпустив її... Відмовився від клятви ще до того, як одружився. Я справді її кохаю, хоч і наробив дурниць.

– Це не має значення.

– Має. Ми кохаємо одне одного. Тобі цього не змінити.

– Неправильне використання часу. Ви кохали одне одного. Це вже в минулому. Та й звідки тобі знати, наскільки ми зблизилися за цей час?

– Зблизилися? Ви навіть не бачилися.

– Бачилися, – всміхнувся Олівер. – Вона знайшла мене у в’язниці.

– Хм... То от навіщо вона користувалась потаємним ходом…

– Саме так. Те, що зараз ти тут, – у цьому мені допомогла Каміла.

– Зрозуміло… – Я це підозрював, хоч і не був певен. – Але цього замало, аби ви стали близькими. Вона просто добра.

– Не забувай про викрадення сплановане тобою. Ти знаєш... небезпека сильно зближує.

– Досить. – Я більше не хотів цього чути.

– А ти знаєш, що під час того викрадення її ледь не зґвалтували?

– Що?.. Ні…

– Так. Все могло закінчитись набагато гірше. Тому ти просто не маєш права не то що кохати її, навіть наближатися. Сподіваюсь, ти зрозумів?

– Дай мені побачити її. Один раз. Лише раз. – Я мусив перепросити за все особисто. Це було моє єдине бажання.