Розділ 61.2 Від Теодора

– Ти змінився, – сказав голос із темряви. Спокійний, рівний. Надто рівний.

Я повільно підвів голову. Двері в’язниці прочинилися, і до камери увійшов мій брат.

Брат... В якийсь момент я і справді почав вважати його братом, хоч і до останнього це заперечував.

– Змінився? Як саме?

– Не знаю... Поки що не впевнений.

– Сподіваюся, не до гіршого, – гірко мовив я.

Довгий час я був переконаний, що чиню правильно. Що маю право на гнів. Що обман – це лише спосіб захистити себе. Мені знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, наскільки це було помилковим. І ще більше – щоб наважитися зупинитися.

І зараз… я не розумів, ким став. Не знав, що робити далі. Хоча яка вже різниця – я у в’язниці. Моя доля більше не належала мені. І, мабуть, я вже змирився з цим. Мабуть.

– Час покаже, – прохолодно відповів він, сідаючи неподалік.

– Ти знаєш, чому я прийшов?

– Здогадуюся. Будеш допитувати?

– Так. Для цілісної картини нам не вистачає твоєї історії.

– Ну що ж... слухай.

Я розповів йому все. Без прикрас. Без інтонацій, що мали б зворушити. Просто виклав факти: дитинство, навчання, підготовку, накази.

Я не хотів його співчуття. Не потребував і прощення.

Коли я закінчив, Олівер сидів мовчки, з опущеною головою, дивлячись кудись у підлогу. Думав. Довго.

– Я сподіваюся, ти мене зараз не жалієш? – з насмішкою кинув я.

– А маю? – він підняв на мене холодний погляд.

– Думаю, не варто.

– Мені не шкода тебе. Те, що ти зараз тут – лише результат твоїх вчинків.

– Я знаю.

– Але я все одно тебе не розумію.

– Що саме?

– Я не можу збагнути, як можна було побажати зла своїй родині. Якби ти не зустрів Камілу і не закохався в неї… що тоді? Ти просто позбувся б нас усіх?

– Хто знає... Мені хотілося б відповісти «ні», але я не впевнений. І радий, що ніколи не дізнаюся.

Олівер важко зітхнув, наче щось у собі гасив.

– Хм... Ну, судячи з того, що ти зробив з батьком, думаю, відповідь очевидна.

– Я зробив з батьком? Ти ж знаєш, що я його не вбивав, чи не так?

– Знаю... Але батько при смерті...

– І в цьому винен я?

– А хто?

– Я його не чіпав, – з натиском відповів братові.

Так, я зробив багато дурниць, і через мене постраждало чимало людей. Але коли прийшов час позбутися короля, я просто не зміг.

В ту секунду, як я взяв меч у руки, я знав, що не зможу це зробити. Та відступати було нікуди. Здавалося, він чекав на мене. Сидів у своєму кріслі і з болем дивився на мене.

Ніколи не забуду його погляду, коли я увійшов усередину. Він поглянув мені в очі, перевів погляд на меч у моїй руці і тихо запитав:

– Ти тут для того, щоб мене вбити?

– А якщо так?

– Я б не хотів цього.

– Звісно... Хто ж хоче померти...

– Ні, справа не в цьому. Я думаю, що ти про це пошкодуєш через якийсь час... А можливо, навіть і одразу...

Я б збрехав, якби сказав, що його слова мене не розізлили. А якусь мить я навіть подумав, що справді наважуся зробити те, чого від мене чекали Клариса та її сімейка. Але наступні слова батька змусили мене отямитися.

– Я хворий...

– Що? Про що ти говориш?

– Я говорю про невиліковну хворобу, яка, швидше за все, прикує мене до ліжка до кінця моїх днів... І, судячи з прогнозів лікарів, уже зовсім скоро.

В той момент щось у мені наче зламалося... Я не хотів, не міг у це повірити... Я не хотів його втрачати – батька, якого тільки-но знайшов. Та не міг, просто не міг цього показати... не знав як.

– Не варто переживати, я можу прожити ще доволі довго.

– Чому я маю переживати? Ти ж не переживав за мене поки весь цей час поки я ріс сам по собі. Коли я хворів, про мене не було кому попіклуватися...

– Ти правий... Я як батько не зробив достатньо для свого сина... Але я хвилювався за тебе і щодня молився богам, аби вони захистили тебе...

І знову в мені загорілася злість...

– То й що! Що з того?! Уже нічого не змінити! Я просто прийшов забрати те, що належить мені по праву.

– Я знаю... І я готовий. - І знову його слова збили мене з пантелику.

– Що ти маєш на увазі?

– Я вже деякий час знав, що ти готуєш переворот.

– Що? – Я не міг повірити своїм вухам. – І ти нічого з цим не зробив?

– Зробив. Я підготувався, аби полегшити це для тебе.

– Полегшити? – Це звучало смішно.

– Так. Скажи Нотергемам, що я помер. Гарольд допоможе, аби все виглядало достовірно.