Розділ 61.1 Від Теодора

Я сидів у сирій камері, притулившись спиною до холодної кам’яної стіни, у темряві, що ніби заповнила мене зсередини. Але це вже нічого не змінювало. Мені було байдуже. Я отримав те, на що заслуговував. Я думав, що змирився — але помилявся. Бо зараз я відчував справжнє пекло. Абсолютний розпач. Абсолютну порожнечу.

Найгірше що тут було — не холод і не темрява. Найгірше — тиша.

Бо в тиші залишаєшся наодинці зі своїми думками.

А кожен спогад — як лезо, що ріже зсередини.

Тепер, коли все скінчилося, я невпинно повертався до початку. До того місця, де все пішло не так. Я хотів, щоб вона дізналася правду — бо, можливо, вона змогла б зрозуміти, пробачити… Але разом із тим я нестерпно боявся зустрітися з її поглядом. Бо в ньому могло бути ще більше розчарування...

Моє дитинство… Воно не було жахливим — наскільки може не бути жахливим дитинство без батьків поруч. Ніхто мене не ображав, я мав дах над головою, їжу, і навіть доступ до книг, хоч і обмежений. Але чим старшим ставав, тим гучніше відчував порожнечу в середині. Мені щось невимовно бракувало. Я бачив сім’ї, що жили при храмі, бачив, як діти хапаються за матерів, як батьки обіймають синів, — і розумів: у мене цього ніколи не було. І не буде.

Я був не єдиним, але запитання не лишало мене: чому? чому це  сталося зі мною? де моя сім'я? Нам не спішили відповідати, та одного дня відповідь знайшла мене сама.

Книга. Чергова книга, яку я потайки стягнув з бібліотеки. А там, на її сторінках — моє обличчя. Молодше на кілька років, але безсумнівно моє. Обличчя моє, а ім’я — ні. Я годинами вчитувався в текст, намагаючись зрозуміти, як таке можливо. Спочатку думав, що це гра моєї уяви, що це збіг, помилка… Але я не міг позбутися цих нав’язливих думок. Знову і знову повертався до книги, знову і знову вдивлявся в це знайоме до болю обличчя, сподіваючись, що зараз усе стане на свої місця.

Мені знадобився час, щоб скласти всі шматочки пазла докупи. І коли я зрозумів, ким я був, і чому мене віддали геть… усе всередині перевернулося. Але я так і не зрозумів найважливішого — чому віддали саме мене? Чому з двох однакових хлопців вибрали не мене? Згідно з датами народження, що я знайшов, я був старшим. Я! Старший! Лише на кілька хвилин, але старший... Та саме мене віддали, викреслили, забули, мов непотрібного. І це роз’їдало мене зсередини.

Тоді зародилося відчуття несправедливості. І жадоба довести, що я існую. Що я маю значення. Що вони ще пожалкують.

Я мріяв подивитися батькам в очі. Подивитися братові в очі.

Я не знав, чого хотів від них — вибачення? визнання? покарання? — Але бажання побачити їх жило в мені й не відпускало.

Я тікав з храму в надії зустрітися з ними, побачити хоча б здалеку. Раз. Другий. Третій. І кожного разу повертався ні з чим.

А на четвертий — випадково зустрів Нотргемів. Вони були здивовані, але не розгубилися, а вирішили скористатися мною, а я вирішив скористатися ними. Вони дали мені багато, дуже багато. Я б ніколи не отримав стільки знань в храмі. Навчили. Підготували. Створили з мене того, ким я став. І коли відкрилася правда про їхні плани — переворот, а можливо і війна, — я не вагаючись погодився. Я мав право на трон. Чому б і ні? Чому б не забрати те, що по праву моє?

Та все вирішив випадок... хтось зміг змінити правила, і мені офіційно дозволили повернутися до своєї сім'ї... От тільки перед цим, Нотргеми змусили мене дати їм клятву, що я зроблю Кларису королевою, хай там що...

Ось так я повернувся до дому... якщо звісно палац можна вважати домом.

Я не очікував, що мене зустрінуть так... як рідного... та їхні погляди, їхні слова... навіть їхні вибачення... Вони лише більше дратували мене... Я не міг перестати їх звинувачувати, а надто свого так званого брата, який був кращий за мене в усьому.

Скільки б я не старався, скільки б зусиль не докладав, я б ніколи не зміг наздогнати його... Надто наші життя відрізнялися. Звісно мені найняли вчителів, ледве я прибув до палацу, але і цього було недостатньо... В якийсь момент мені захотілося забрати у нього все... Він мусив втрати усе, як колись втратив я. Тільки тоді можна було говорити про справедливість.

Так я захотів забрати її...

Каміллу.

Дівчину, в яку закохався мій брат.

Я думав, що граю нею. Використовую, підкоряю. Думав, що вона просто пішак на шахівниці, який я міг пересувати, як заманеться. Її щирість, її спонтанність, її розум, її доброта… я сміявся з цього подумки. Але кожного разу, коли я ловив її погляд, коли бачив, як в її очах проблискує сумнів чи надія, коли чув, як м’яко звучить її голос навіть тоді, коли вона сердилася, — я ловив себе на тому, що мені бракує повітря.

Я тішився тим, як вона опускає погляд, як нервово змащує пальцем край сукні, коли я підходжу надто близько. Я думав, що це я керую ситуацією. Але кожного разу, коли вона усміхалася — не за наказом, не за звичкою, а по-справжньому, щиро, — щось у мені тремтіло.

Я сам не помітив, як пропав. Вже і не згадати той момент, коли з гри все перетворилося на одержимість. Коли я почав шукати її погляд серед натовпу, коли мій день ставав порожнім, якщо я не чув її голосу, коли я ловив себе на думці, що хочу захистити її навіть від себе самого.

А потім я її поцілував. Насправді це не було заплановано... точно не так. Це була просто мить, коли я зірвався. Я торкнувся її губ — і вперше в житті зрозумів, наскільки порожнім був усередині, поки не зустрів її. Тоді вперше я відчув, що вона — не частина плану, не засіб, не знаряддя. Вона стала моєю потребою. Моєю слабкістю. Моєю жадібністю. Я хотів більше — більше її поглядів, більше усмішок, більше її присутності поряд. І чим більше хотів, тим сильніше замикав її в павутині, тим безжальнішим ставав.