Розділ 60.3

– Те, що ти сьогодні зробив... я радий, що ти нарешті зрозумів, що помилявся. Але це не робить твої злочини меншими, і ти мусиш понести покарання, – глухо сказав Олівер, не відпускаючи моєї руки. Було очевидно, що йому це дається нелегко. Хай навіть вони й не так добре знали одне одного, але вони були братами. І потрібно мати багато мужності, аби прийняти, що твоя близька людина – злочинець. І ще більше – щоб власноруч винести їй вирок.

Теодор підняв голову, поглянув на Олівера, потім на мене, на наші з’єднані руки, і тихо мовив:

– Я знаю. Роби, що мусиш.

І я, і Олівер, і всі довкола були шоковані його словами. Він так довго йшов до того, аби стати королем, а тепер так легко від цього відмовлявся?

А в моїй душі почали закрадатися сумніви. Глибоко всередині я вже повірила, що між нами не може нічого бути… а тепер він знову вирішив показати, що може бути хорошим.

«Ненавиджу… ненавиджу це... Ти ніби граєшся зі мною, і це вивертає мою душу...»

«Мені було б набагато простіше йти обраним шляхом, якби ти залишився до кінця злочинцем… а тепер що?»

Олівер мовчав кілька довгих секунд. Його пальці міцніше стиснули мою руку, ніби шукаючи опори. Його погляд, спрямований на Теодора, більше не був гострим, лише втомленим.

– Відведіть принца Теодора до в’язниці. Після проведення розслідування йому буде винесено вирок, – наказав він.

Тео востаннє поглянув на мене, подарувавши ледь помітну усмішку й незрозумілий погляд, і, оточений вартою, пішов геть. Та навіть у такий момент він гордо тримав голову й ішов, не озираючись ні на кого.

Звісно, на цьому все не закінчилося. Оліверу та нашим союзникам належало розібратися ще з багатьма справами. Велика кількість гостей на цьому весіллі були не просто запрошеними, а тими, хто відкрито підтримував переворот, а отже – вони повинні були понести відповідальність.

Коли за Теодором зачинилися важкі двері, зал наповнився напруженим шепотінням. Хтось нервово перемовлявся, хтось намагався непомітно відступити до виходу, інші завмерли на місцях, намагаючись зрозуміти, що їм робити.

Олівер повільно обвів зал поглядом.

– Усім залишатися на місцях, – його голос був спокійним, але незаперечним. – До завершення розслідування жоден із вас не має права покинути палац.

Кілька чоловіків почали обурюватися, кілька жінок схлипнули, а хтось навіть знепритомнів. Але ніхто не наважився відкрито суперечити.

Я відчула, як рука Олівера міцніше стиснула мою.

– Тобі краще піти звідси, – прошепотів він мені на вухо. – Не варто тобі за цим спостерігати.

Я похитала головою.

– Я залишуся.

Його погляд затримався на моїх очах, і вперше я побачила в них не лише втому, а й непевність – немов він і сам не був упевнений, чи витримає те, що на нього чекає.

– Гаразд, – нарешті сказав він. – Але тримайся неподалік.

Я кивнула.

У цей момент до нас підбіг один із людей Олівера.

– Ми затримали кількох… Вони вже готувалися втекти через західний хід.

Олівер важко видихнув.

– Починайте обшук. Сподіваюся, нам не доведеться чистити палац до самого ранку.

Кілька десятків людей відправили у в’язницю одразу після обшуку, інших узяли під варту, розмістивши в окремих кімнатах палацу. Все це затягнулося на довгі години. І, звісно, це було зовсім нелегко. Люди поводилися по-різному: хтось смиренно слідував наказу, але були й ті, хто починав кричати, пручатися й навіть битися. І леді часто виявлялися гіршими за чоловіків. А ще були ті, хто до останнього не хотів здаватися. Один граф, коли до нього дійшла черга обшуку, виглядав дуже нервово, і в якийсь момент він витягнув ніж і приставив його до горла власної дочки. Дівчинці не було ще й чотирнадцяти. На щастя, його змогли знешкодити – хоч дитина й отримала поранення, але залишилася живою. Та важко навіть уявити, наскільки жахливо вона зараз почувалася. Її зрадив власний батько.

Моя роль у цьому всьому була нульовою. Я просто спостерігала за всім збоку. Так, рано чи пізно черга допиту дійде й до мене – але точно не сьогодні. Та я й не боялася: мені не було чого приховувати.

Без сумніву, я була виснажена, хотіла лише одного – заснути й забути цей день. Але вперто залишалася поруч з Олівером. Чому? Я й сама не була певна. Можливо, через те, що кожні десять хвилин він повертався до мене й дарував мені свій ніжний, схвильований, навіть винуватий погляд. Напевно, він хотів так мене підтримати, та я чомусь більше схилялася до думки, що так він шукав саме моєї підтримки.

А, може, я просто більше не хотіла бути осторонь, не хотіла знову опинитися в ситуації, коли нічого не знаю й не розумію. Ця невідомість з’їдала мене всі ці тижні. Я повинна була залишитися, щоб побачити, як усе закінчиться.

Та в якийсь момент я й сама не помітила, як заснула, просто там сидячи на стільці.

Перепрошую за затримку, я трохи захворіла, тож усе просувається повільніше. Дуже дякую всім за ваші лайки та коментарі. Я бачу, що книга подобається багатьом із вас, і моє серце щиро радіє з цього. До кінця залишилося вже не так багато, хоч я досі не певна, куди мене заведе муза :) Сподіваюся, ви залишитесь зі мною й героями до самого фіналу. Дякую вам!