Розділ 60.2

– Сподіваюся, я нічого не перервав? – гучно промовив Олівер, упевнено крокуючи вперед. Його слова звучали з насмішкою, але виглядав він серйозно, майже урочисто. Обличчя змарніле, очі потемнілі. Видно було, що за цей час він пережив дуже багато. І все ж – ще ніколи він не мав такого величного вигляду. Зараз було достатньо одного погляду аби зрозуміти корона має належати саме йому.

– Ти… ти маєш бути мертвий, – прошипіла Клариса, але, при цьому підсвідомо, зробила крок назад. Я перевела погляд на Теодора, та він все так само стояв на місці...абсолютно спокійний.

“Чому ти сказав мені нічого не робити до весілля? Що ти задумав?”

– Справді? – Олівер глянув на себе, ніби перевіряв, чи він справді живий, а потім насмішливо зиркнув на Кларису. – Але ось я тут… живий. І прийшов дещо забрати.

– Варта! – заверещала Клариса.

Та ніхто не прийшов. Усі, хто міг її захистити, вже були роззброєні.

– Тобі ніхто не допоможе, – глухо сказав Олівер. – Кларисо Нортгем, ти звинувачуєшся у зраді проти королівства та його народу. І сьогодні ти понесеш покарання – так само як і вся твоя родина, і кожен, хто допомагав тобі.

– Ні! Це моя корона! Я – королева! Теодоре! – Клариса кинулася до Тео, схопивши його за піджак. – Ти обіцяв! Ти поклявся, що зробиш мене королевою!

Напевно, вона ще сподівалася, що він стане на її бік. Але Теодор не зрушив із місця, і в його очах не було співчуття.

– Я виконав те, що обіцяв, – тихо відповів він.

– Що? – Клариса дивилась на нього розгублено.

– Ти стала королевою… хай і ненадовго.

– Ні… ні… – її голос тремтів. Вона не могла повірити своїм вухам. Її ідеальний план… провалився.

– Не очікував почути подібні слова від тебе, брате, – мовив Олівер, холодно, але з ноткою здивування. – Думав, ти триматимешся за владу до останнього.

– Ти помилився, – сказавши ці слова, Тео поглянув на мене, та я не змогла витримати його погляд і відвернулася.

– Ні! Все так не закінчиться! – закричала Клариса.

У її руці звідкись з'явився кинджал. І вона не роздумуючи кинулася… прямо на мене.

– Каміло! – вигукнув Теодор, намагаючись перехопити Кларису, та вона не дарма мала звання воєначальника.

Моє серце завмерло. Все навколо сповільнилось: обличчя Клариси, спотворене люттю; блиск гострого леза; її очі, сповнені відчаю. Все що я встигла - це відступити на кілька кроків назад. І це б ніяк мене не врятувало. Та перш ніж кинджал дістав мене, між нами встав Олівер. Я почула глухий звук, коли лезо врізалося в його плече. Він зціпив зуби, але залишався стояти нерухомо, наче незламний мур. А іншою рукою приставив до горла Клариси меч.

– Досить, Кларисо, – його голос був спокійним, навіть тихим. – Ти програла.

Клариса завмерла. Вона подивилася на лезо, що все ще впиралося в тіло Олівера, ніби не розуміла, як воно там опинилося. Перевела погляд на приставлений до горла меч. Її рука затремтіла, і вона повільно відпустила руків’я.

– Це… неможливо... так не має бути... не має... – вона шепотіла і шепотіла одне й теж, а з очей ніби абсолютно зникло бодай якесь усвідомлення.

– Виведіть її, – наказав Олівер своїм людям.

Варта негайно підбігла. Клариса не пручалася. Вона дивилася кудись повз усіх, мовби світ раптом став порожнім. Її постать зникла за важкими дверима.

Я наблизилася до Олівера, затамувавши подих.

– Ти… поранений… – прошепотіла я, дивлячись на кинжал, що все ще стирчав з руки й на червону пляму, що розповзалася по його одязі. Мені хотілося торкнутися... хоч якось допомогти, та я дуже боялася завдати йому ще більшої шкоди.

Він подивився на мене й криво посміхнувся:

– Нічого… бувало й гірше.

Олівер поглянув мені в очі, ніжно торкнувся моєї руки і не відпускаючи повернувся до брата.

Теодор же мовчки стояв злегка схиливши голову. Його погляд був порожній, спустошений. І все ж – спокійний. У ньому вже не було тієї напруги, що тримала його останні тижні. Лише тиха, глибока втома.

Я відчула, як між нами всіма нависла незриме питання: що тепер?

Тиша у залі здавалась голоснішою за крики.