Розділ 60.1

Кожен крок давався мені важче й важче. Здавалося, я рухалася назустріч чомусь невідворотному. Чим ближче я підходила, тим гучніше лунала музика. Музика, що сповіщала про щасливу, радісну подію, яка ось-ось мала відбутися. Звісно, вона не була для мене такою. Це весілля було для мене абсолютно протилежною подією, і тим сильніше відчувався контраст. Кожна святкова нота розривала мене на частини, розсікаючи кожен нерв, кожну ниточку надії.

Усіх, хто мав хоча б якусь роль у церемонії, зібрали в окремій кімнаті та видали інструкції. Власне, ми всі радше були потрібні як атрибути весільної церемонії, або, можливо, як декорації. Наші ролі зводилися до простого: пройтися проходом, зайняти своє місце, посміхнутися. Власне, й усе. Зовсім не складно.

Але навіть у такій простій справі Клариса зуміла мені дошкулити. В пару до мене вона поставила свого набридливого родича. Він вже деякий час мене не зачіпав, та сьогодні дивився на мене особливо жадібно.

Я заплющила очі на мить, намагаючись не дивитися в його бік.

«Я це витримаю…»

«Сьогодні все закінчиться…»

На щастя, мені довелося провести в його товаристві лише кілька хвилин. І, що ще важливіше, ці кілька хвилин ми були представлені перед десятками людей, тож він нічого не міг зробити, окрім як говорити дурниці, які я просто ігнорувала.

Зала була наповнена людьми, здебільшого незнайомими. Лише кілька знайомих облич промайнуло в натовпі. Здавалося, Клариса запросила тільки лояльних чи нейтрально налаштованих аристократів. Тих, кому вона не довіряла, просто не покликала. Саме тому тут зараз не було ні моєї подруги, ні її чоловіків, не кажучи вже про більшість родин колишніх учасниць відбору. Хоча серед гостей виявилося кілька іноземних послів – надто вони вже виділялися серед інших.

Коли з'явилася наречена, всі голоси стихли. Клариса виглядала неперевершено: білосніжна сукня, розшита перлами й золотими нитками, тіара на голові, яку вже за кілька хвилин мала замінити корона. Ідеальна наречена… якби не одна деталь – її обличчя. У її ідеальному образі було щось надтріснуте. Вона йшла гордо, з високо піднятим підборіддям, посміхаючись своєю холодною, зверхньою усмішкою. Вона знала: сьогодні її день, її тріумф. І саме це виглядало неправильно. Жодна наречена не повинна мати такого погляду у день свого весілля.

На мить мені стало шкода і її, і Теодора. Але лише на мить. У наступну секунду я пригадала, що вони самі зробили свій вибір, і їм доведеться взяти за нього відповідальність. Я теж зробила свій вибір…

А Теодор? Він теж виглядав неперевершено: королівське вбрання, золотий плащ на плечах. Але, як і Клариса, мав ту саму проблему. Жодної радості. Жодного тепла. Ніби це не весілля, а похорон. Його обличчя було байдуже… хоча ні. Щось у його погляді все ж було. Якась рішучість. Наче він змушував себе це зробити, наче не міг дозволити собі відступити. Я ніколи не зрозумію, навіщо люди так стараються заради влади. Невже це і справді варте того, аби наступити собі на горло, аби заради влади повністю перекроїти все своє життя? Він же навіть не хотів дивитися на Кларису, що гордо йшла до нього по проходу. Натомість вже кілька разів я ловила його погляд на собі.

«Чому ти це робиш? Не дивися на мене... не смій...»

Під органну мелодію, під важкі удари дзвонів, під сотні поглядів, спрямованих на кожен рух наречених, Клариса нарешті дісталася омріяного місця.

Церемонія розпочалася.

Голос священника лунав урочисто, глухо відбиваючись від мармурових стін:

– Ми зібралися тут сьогодні, аби благословити цей союз…

Я більше не чула слів. Лише шум у вухах. Лише биття власного серця.

Клариса блиснула усмішкою, коли Теодор простягнув їй руку в церемоніальному жесті. Вона взяла її – із викликом глянувши йому в очі, а він лише ледь помітно зітхнув.

– Чи береш ти, Теодоре, цю жінку… – спитав священник.

У залі запанувала тиша. Важка, напружена.

Теодор підняв голову. Його голос був тихим, але чітким:

– Беру.

В цю мить мені забракло повітря, а серце стислося від болю. Не думала, що буду сприймати це так гостро, адже я була до цього готова… І все одно… це було боляче.

– Чи береш ти, Кларисо, цього чоловіка…

– Беру, – відповіла вона швидко, із задоволенням у голосі, ніби це була остаточна перемога.

– Оголошую вас чоловіком і дружиною. Оголошую вас королем та королевою. Сьогодні чоловік знайшов свою жінку. Сьогодні одна людина знайшла опору в іншій. Сьогодні король знайшов свою королеву. І цією короною я підтверджую волю богів. Хай вони вас благословлять.

Клариса злегка схилилася, чекаючи, коли тіару замінять короною. І коли нарешті церемоніальна прикраса торкнулася її голови, у залі вибухнули оплески.

А вже через мить сталося те, чого я чекала весь цей час.

…двері зали з гуркотом відчинилися.

Усередину влетіли кілька озброєних людей, створюючи прохід для того одного, хто міг покласти край свавіллю Теодора й Клариси.

Олівер...

Його обличчя було зосередженим, очі – холодними, рішучими. За ним ішли десятки бійців. Хтось із гостей закричав. Почалася метушня.