Розділ 58.1

«Нарешті на місці...»

Кожного разу, коли я користувалася таємним проходом, мені було неспокійно, навіть лячно, і заспокоювалася я лише тоді, коли опинялася у своїй кімнаті. Чомусь мені постійно здавалося, що мене таки впіймають.

Я тихенько відкрила прохід до своєї кімнати, ступила в темряву і обережно зачинила його за собою – і саме в цю мить відчула чиюсь присутність за спиною.

Я не встигла навіть обернутися, аби переконатися, чи там справді хтось є, як важка рука затулила мені рота. Серце завмерло від страху...

– Де ти була, Каміло? – гарячий шепіт обпалив шкіру. Я відчула як його руки і все тіло міцно стисли мене, аби я навіть і не думала вирватися.

Я впізнала цей голос. Тео.

Я потягнулася до його руки, намагаючись звільнити собі рота, але його хватка була мов залізні лещата.

– Спокійно, – шепотів він. – Не бійся... це лише я.

Я захитала головою – обіцяючи, що не закричу. Лише тоді він повільно забрав руку з мого рота, але тримав мене міцно, так, що я відчувала кожен нерівний удар його серця.

– Відпусти мене, – прошепотіла я надривно. Серце досі шалено калатало, а голос майже не слухався.

– Не хочу... – його голос був зломлений.

– Що?

– Як мені тебе відпустити, якщо я згораю без тебе?

Він нахилився до мого волосся, вдихаючи запах шкіри.

Його руки зісковзнули на мої плечі – ніжно, але водночас з одержимою владністю.

Я судомно ковтнула повітря.

– Відпусти...

– Я сказав, що не хочу тебе відпускати. – Тепер його обійми були на грані болю.

– А я не хочу, щоб ти мене тримав. – Зібравши всі свої сили, холодно відрізала я. – Моє бажання не має жодного значення для тебе?

Його захват ослаб.

– Ти жорстока, – сказав він тихо й відступив, даючи мені простір. В кімнаті стало трохи світліше. Я почула, як скрипнуло ліжко – він сів на його край, і це означало, що він на безпечній відстані, але мені все одно було важко повернутися до нього обличчям.

– Так і стоятимеш спиною до мене? Невже я тобі настільки огидний, що ти навіть не хочеш поглянути на мене?

– Ні...

Якась мить і я вже дивилася на нього і не могла відірвати свій погляд. Він був таким, яким я його зберегла в пам'яті... Не холодним чоловіком, спраглим до влади, а тим самим Теодором, що з любов'ю та ніжністю дивився на мене.

"Не обманюй себе, Каміло... Не треба..."

– Чому ти тут? – запитала я після короткої паузи, коли вже не змогла витримати напруги.

– Здається, я перший поставив тобі питання. То де ти була, Каміло?

– Я..., - в голові був справжній кавардак, тому я випалила перше, що спало на думку. – Ходила на кухню... перекусити. Мені служниця показала цей прохід.

Я чудово розуміла, що виправдання поганеньке, але кращого у мене не було.

– Та невже?

– Не віриш...? Я можу показати тобі, що цей прохід справді веде на кухню. А чому ти тут? У моїй кімнаті? Посеред ночі?

– А я не можу?

– Ні! – я ледве стримувалася. – Не після всього, що сталося між нами.

– Он як... – В його очах спалахнуло щось темне. – А я всього лиш хотів виконати свою частину клятви. Хотів нарешті все тобі розповісти. Хотів бути чесним з тобою... Та очевидно, тобі це вже не потрібно.

– А хіба тепер це має якийсь сенс? Хіба я ще чогось не знаю? Хіба я не бачила все на власні очі? Чи, може, є ще якісь злочини, в яких ти хочеш мені зізнатися?!

Я не витримала й буквально накинулася на нього – голосно шепочучи, на межі зриву. Я виплеснула все: образу, біль, гнів, що збиралися в мені всі ці довгі дні.

Він підвівся з ліжка і зробив крок в перед.

– Ти обіцяла... ти поклялася бути зі мною, хай там що! – Тепер уже він кричав у відповідь.

– Я і буду... я ж поклялася, – гірко промовила я. – Але я шкодую про це.

Його обличчя стало кам'яним, немов зліплене з криги, тільки очі видавали ту бурю, що вирувала всередині. Він стрімко наблизився, схопив моє обличчя долонями шукаючи мого погляду, і раптово спробував поцілувати.

Його губи торкнулися моїх – поспішно, грубо, так ніби він намагався силою втримати щось, що давно вислизало.

Я відштовхнула його, різко й жорстоко.

Він похитнувся, немов від удару. У напівтемряві я бачила, як він стискає кулаки до білого, як його груди здригаються від тяжкого дихання.

– Я не відпущу тебе, – промовив він низьким, хрипким голосом. – Ти будеш поруч. І зрештою все зрозумієш.

– Звісно буду... – я з гіркотою посміхнулася. – Тільки кожного дня ти бачитимеш поруч із собою жінку, яка все менше і менше любить тебе. І все більше і більше ненавидить. А потім... не залишиться нічого. Тільки порожня оболонка.

Я навмисно говорила це – словами, які ранили і його, і мене. У глибині душі я все ще сподівалася: може, якщо він справді кохає, він відпустить мене сам.