Розділ 57.2

За тиждень, що ми не бачилися з Олівером та Ізабеллою, я зробила все, що тільки могла зі свого боку, хоч, звісно... це було не так вже й багато. Лише якісь крупинки інформації, які я передавала у різних напрямках.

Складність була ще й в тому, що єдиною людиною, якій я могла довіряти і з якою могла спілкуватися, була Ліра, а мені часто дуже важко було залишитися з нею наодинці.

Та сьогодні це знову сталося, і Ліра змогла розповісти мені, що Гарольд і наші союзники дуже вдячні за допомогу і за те, що я знайшла Олівера, і йому обов'язково допоможуть вибратися з в'язниці.

Саме тому я вирішила, що сьогодні саме час навідатися до Олівера ще один раз.

Цього разу шлях потаємним ходом зайняв значно менше часу. Мені все ще було страшно, але я діяла вже набагато впевненіше.

– Каміло, ти прийшла? – почувся схвильований голос Олівера. Він виглядав змучено. Хоча й Ізабелла виглядала не краще.

– Так, у мене є новини, хоч і небагато, – і я розповіла все, що знала, і зайняло це аж якісь п'ять хвилин.

– Зрозуміло. Я не знаю, як Гарольду вдасться вам допомогти, тому думаю, що краще залишу мапу з потаємними ходами вам.

– А як же ти? - Схвильовано запитав Олівер. Я бачила в його очах, що за мене він переживає значно більше ніж за себе.

– Ці два ходи, якими я користуюся, я вже вивчила, а до інших... мені все одно не дістатися.

– Думаю, нам це справді може стати в пригоді, – сказала Ізабелла і протягнула руку крізь залізні ґрати аби забрати мапу, та Олівер її зупинив. – Ей! Ти що робиш? – Прошипіла вона, та принц навіть не звернув увагу, він все так само зосереджено спостерігав за моїм обличчям.

– Ти впевнена?

– Так. Впевнена, – і лише тоді він сам забрав мапу із моїх рук. Обережно, я б навіть сказала ніжно, ледве торкаючись моїх пальців.

– До весілля залишилося лише десять днів, сподіваюся, до того ви зможете вибратися. Я боюся, що з вами можуть щось зробити, якщо цього не станеться до весілля.

– Думаєш, він захоче нас вбити?

– Він?

– Теодор? Мій брат...

Я на мить завмерла. Хотілося впевнено сказати "ні", як раніше, коли я вірила в нього беззастережно. Але тепер слова застрягли в горлі. Я лише прошепотіла:

– Не знаю... я вже нічого не знаю, – я низько опустила голову намагаючись приховати сором, що зараз відчувала.

– Каміло?

– Що?

– Краще тобі втекти до того, як він одружиться. Не треба тобі на це дивитися.

– Він правий. – Твердо сказала Ізабелла. – Тікай. Є великий шанс, що Клариса захоче позбутися тебе.

Я криво всміхнулася. Здається, настав час поділитися ще дечим.

– Щось не так? – І знову в його голосі звучала стурбованість.

"І чому я раніше не помічала наскільки він піклується про мене?"

– Я не можу втекти. Ми з Тео обмінялися клятвами ще до того, як я про все дізналася.

– Клятвами... якими клятвами? – Тепер в його голосі був страх... і була злість.

І я розповіла все — про наш обмін клятвами, про обіцянки, дані у пориві почуттів.

– Он воно що...

– І що ти збираєшся з цим робити?

– Не знаю... Я навіть не можу попросити його, аби він відпустив мене.

– Якщо він не зробить цього добровільно, можна змусити його скасувати твою клятву.

– Все ж мусить буди добровільно... І навіть під тиском, не думаю, що він погодиться.

– Точно не погодиться. – Хмикнула Ізабелла. – Та ти бачив як він іноді на неї дивиться? Він же одержимий нею.

– Що? Ні. Не може бути. Я ніколи подібно не помічала.

"Так у Тео були до мене почуття, я це чудово розуміла... але одержимість...?"

– Він це дуже вправно приховував. Та я помітила, як він кілька разів дивився на тебе, коли ти не бачила. Це бажання чимось володіти, я ні з чим не сплутаю. До речі у Клариси горів такий самий вогонь в очах, коли вона говорила про владу.

"Ооо... ЦЕЙ її вогонь в очах до влади я теж бачила... Але невже Тео?"

– Вона права... Я б на його місці не захотів тебе відпускати, – і поглянув мені в очі, а свою руку поклав на мою, чим викликав у мені приплив тепла.

Його пальці були теплими й упевненими, і я вперше за довгий час відчула, що не одна в цьому світі.

"Чи могла б я обрати інший шлях? Чи могла б я... обрати його?"

Я стиснула його руку у відповідь, навіть не усвідомлюючи цього.

"І чому я думала, що Олівер не серйозний... Чому просто не закохалася в нього?"

Я опустила очі...

– Я не знаю, що робити...

– Ти все ще хочеш бути з ним?

"Чи хочу я?"

Мені було важко дати однозначну відповідь. Але я знала точно, що не довіряла Тео, і якщо взяти до уваги все, що сталося, ніяк не могла уявити собі майбутнє з ним, точно не тут, не в палаці... і не так. Я не готова була пожертвувати всім світом, аби Тео зміг наздогнати свою примарну мрію про владу.