Розділ 57.1

Повертатися назад до кімнати було не менш страшно, ніж пробиратися вглиб темного переходу. Кожен крок здавався надто гучним, кожна тінь – загрозливою. Голова була ніби порожня, а ноги – наче самі несли мене в потрібному напрямку. На щастя, мені вдалося повернутися без жодних перешкод.

Опинившись у своїй кімнаті, я довго стояла, притулившись спиною до стіни, намагаючись вгамувати важке дихання. Ноги тремтіли і ледь тримали мене у вертикальному положенні. Все сталося так швидко. Я досі не могла повірити: довгоочікувана зустріч з Олівером… та Ізабеллою. Так, навіть її я була рада бачити – тим більше, що вона була на нашому боці і готова допомагати. Та все це здавалося сном, і єдине, що доводило, що я не сплю, – це листи. Я все ще міцно стискала їх у руках. Ті кілька клаптиків паперу стали для мене не просто словами, а джерелом тепла й надії.

Ні, я не тішила себе ілюзіями. Я не сподівалася, що все вирішиться само собою. Але навіть крихта віри, навіть слабке світло в темряві – це було дуже важливо.

Це те, що не давало впасти. Те, що змушувало дихати далі.

Йти вперед. Не здаватися.

Наступні дні перетворилися на безкінечний біг по колу. Зазвичай рано-вранці, ще на світанку, коли тільки прокидалися перші слуги, я навідувалася до єдиного потаємного ходу, що був мені доступний із моєї кімнати. Я слухала плітки, спостерігала за переміщенням варти – в цілому, збирала будь-які корисні крупинки інформації. Інші проходи залишалися для мене недосяжними – до них було надто важко дістатися. І хоча я, звісно, могла б спробувати, єдиний час, коли це було можливо, – ніч. Але чи був у тому великий сенс, я не знала. Тому вирішила поки що не ризикувати.

Відверто кажучи, я хотіла вже наступної ночі навідатися до Олівера й Ізабелли, але розуміла, що цього робити не варто. Мене все ще могли впіймати, а йти туди, не маючи жодної корисної інформації, – надто небезпечно. Я повинна діяти розважливо.

А вдень у мене була зовсім інша роль – координаторка весілля для власного майбутнього коханця.

Це звучало як жорстока насмішка долі, але це була моя реальність.

Чим ближчим ставало весілля, тим нервовішою ставала Клариса, яка все частіше зривалася на слугах – і, звісно, на мені. Та я пропускала її насмішки й жорстокі слова повз вуха. Вона хотіла бачити в мені покірність – і я їй це давала. А те, що її набридливий родич нарешті перестав чіплятися до мене, взагалі робило мене щасливою. І за це я мала б подякувати Тео, та, звісно, я не стала – хоча можливостей було чимало.

Усі ці дні я все частіше натикалася на Теодора. Здавалося, він спеціально підстерігав мене – то в залі для прийомів, то в бібліотеці, то в саду, то просто в коридорах. Його погляди обпікали. І щоразу, коли наші очі зустрічалися, я відчувала, як серце пропускає удар. Але я не давала йому шансу підійти. Не дозволяла. Я уникала його, як тільки могла. Так, мені все ще було не байдуже, хоч як я себе переконувала. Але я знала – це лише питання часу. Тому єдине, що я могла зробити – це ховатися.

Ховатися і чекати.

Лише на четвертий день після зустрічі з Олівером мені нарешті вдалося залишитися наодинці з Лірою. Я передала їй листи і, на моє величезне полегшення, вона повідомила, що вже знайшла надійну людину, яка найближчим часом зможе їх відправити.

Я міцно стиснула її руки й прошепотіла:

– Спасибі… Ти не уявляєш, наскільки це важливо.

До весілля залишалося трохи менше ніж два тижні. Часу було обмаль, але я відчувала: незабаром усе зміниться.