Розділ 56.1 Від Олівера

Я дивився на неї крізь холодні ґрати, й усе всередині мене розривалося. Я не хотів їй вірити. Хотів заперечити... довести, що ще не все втрачено, що це лише безпідставні чутки... Але це було безглуздо. Я не мав звички обманювати себе і тішити марними надіями.

"Батько... мій батько..."

"Тео... невже влада справді варта цього?"

Я подумки звернувся до Теодора, хоча вже знав відповідь. І дивно було б, якби не знав. Я виріс у цьому всьому, бачив, як навіть примарна можливість отримати владу може затьмарити розум. А Теодор...? Він ніколи не був по-справжньому близьким ані з батьком, ані з матір'ю, ані зі мною. То чому я сподівався на інше? Було стільки знаків, стільки підозрілої поведінки, а я просто все списував на ворожнечу між нами... Думав, нам просто потрібен час...

Ідіот. Справжнісінький ідіот. І тепер за мою сліпоту доведеться розплачуватися не тільки мені – а й усім людям нашого королівства.

Каміла сказала, що Тео та Клариса планують одружитися.

Яка безглузда ідея...

Навіть у найгіршому сні я не міг уявити гірших короля та королеву. Можливо, колись із Теодора й міг би вийти пристойний правитель – але точно не тепер. Неможливо за один рік навчитися всього, що потрібно знати для керування країною. І навіть зараз я часом сумніваюся у собі. Я вчився з малечку, але й досі не впевнений у собі. А так звана майбутня королева? Хитра, жорстока, холодна. Для Клариси люди – лише інструменти на шляху до мети.

Ні. Їм не можна дозволити сісти на трон. Нізащо.

Я так заглибився у свої думки, що пропустив момент, коли Каміла підійшла зовсім близько, і отямився тільки тоді, коли її тепла ніжна рука торкнулася моєї. Я підвів очі й зустрів її погляд – і в ту мить зрозумів: я зроблю все можливе, аби врятувати її... і не тільки її, а й усіх наших людей.

Я довгі роки готувався стати королем. І якщо колись це здавалося лише тягарем, то тепер стало моїм обов'язком. Залишалася лише одна проблема – вибратися звідси. Сидячи за ґратами, я нічого не міг зробити.

Я стис руку Каміли, і серце знову, як і десятки разів до цього забилося сильніше, а в середині ніби розлилося приємне тепло. Зараз воно не могло заповнити ту порожнечу, що з'явилася в моїй душі, але могло допомогти мені вистояти.

– Я знаю, тобі болить... – тихо промовила Каміла. – Але не закривайся в собі. Ти потрібен нам. Усім нам. Правда ж, Ізабелло?

– Та кому він... – почала ця заноза в дупі, але зупинилася на півслові, спіймавши суворий погляд Каміли. – Ну добре. Справді потрібен. Де ще ми знайдемо кращого принца? - І хоч її слова звучали наче буркотіння старої бабці, я відчував, що вона говорить це щиро.

– Дякую, – глухо відгукнувся я.

– Але тобі ще вчитися і вчитися. Тож не розслабляйся.

– Не буду, – це була обіцянка, перш за все самому собі.

Після смерті батька... після всього, що сталося, у мене не залишилося вибору.

Ось вона, справжня ціна влади – відповідальність. І саме це я збираюся зробити - взяти на себе цю відповідальність.

– Каміло, є кілька людей яким точно можна довіряти, якщо в тебе вийде зв'язатися з ними, вони зможуть допомогти.

– Так. У мене теж є кілька надійних людей.

– Не знаю чи вдасться, але я спробую.

Каміла підготувалася заздалегідь – вона принесла з собою записник і ручку. Ми з Ізабеллою швидко написали кілька коротких листів, і надали Камілі всю потрібну інформацію, а вона пообіцяла передати їх племінниці Гарольда. Якщо вдасться – дівчина їх відправить, а якщо ні... Про це не хотілося думати.

– А ще варто подумати, як витягти вас звідси, – задумливо сказала вона. – Якби вдалося потрапити в той потаємний хід, яким я прийшла, ви могли б утекти за межі палацу.

– Так... Але з камери нам так просто не вибратися.

– Нам ні... але ти можеш утекти, Каміло, – вирвалося в мене. Я розумів: її допомога безцінна. Але вона й так уже зробила надто багато. Я так хотів її захистити.

– Ні... Ні, це не варіант, – якось невпевнено відповіла вона.

– Чому?

– А хто вам тоді допомагатиме? – Вона спробувала всміхнутися, але я бачив, що вона щось приховувала. Звісно, мені кортіло розпитати її, та я вирішив, що не варто. Якби це було щось справді важливе, вона б сказала.

– От якби нам якось дістати ключ від камери... Є ідеї в кого він може бути і як це зробити? – спитала Ізабелла, змінюючи тему.

– Не маю уявлення.

– Він точно є у наших охоронців. – Сказав очевидне, але не надто корисне.

– Це звісно добре, Олівере, але не надто корисно. Як ми дістанемо ключа в них?

– Я точно знаю, що ключ є в начальника в'язниці, але взяти його в нього теж може бути дуже проблематично.

Ми довго роздивлялися мапу потаємних ходів, намагаючись знайти якийсь варіант, щоб дістатися до кабінету начальника в'язниці, але з тим, що ми мали це було надто ризиковано. Я не хотів, аби Каміла постраждала... тільки не вона.

– Не знаю... можливо я б спробувала.