Розділ 55.3

До проходу я дісталася легко — він і справді був зовсім близько. Але коли рука вже тягнулася відкрити потаємні двері, я раптом завмерла. У цю мить мені чомусь стало дуже страшно. Здалося, ніби це все  — лише сон, і варто мені відчинити ці двері, як за ними не буде ні Олівера, ні Ізабелли. Мені знадобилося понад хвилину, аби зібратися з силами і нарешті зробити цей крок.

На щастя, цього разу двері відчинилися абсолютно безшумно. Зробивши один крок уперед, я опинилася в невеличкому коридорі, прямо перед камерою, за ґратами якої на мене вже чекали Олівер та Ізабелла.

– Це справді ти... – видихнув він, ледве побачивши мене.

– Я... – не менш схвильовано прошепотіла я. – Я така рада, що ти живий... – сльоза мимоволі покотилася по моїй щоці.

– Ей, може, досить! – шикнула Ізабелла, стоячи позаду Олівера. – Ти сюди поплакати прийшла? Будеш плакати у себе в кімнаті.

Її різкі слова боляче вдарили мене й нагадали, хто така Ізабелла насправді. В її присутності точно не варто розслаблятися. Але вона мала рацію: зараз був не час і не місце розкисати.

– Ти б помовчала, – гаркнув на неї Олівер.

– Ні, все гаразд, – зупинила я його. – Вона права.

– Права? – Олівер виглядав здивованим. Хоча не лише він — Ізабелла теж, але дівчина, звісно, старанно намагалася це приховати. Їй було не по статусу показувати подібні емоції, і все ж, чим більше я на неї дивилася, тим сильніше розуміла: це радше маска, яку вона щоразу одягає. Хоча, можливо, я й помилялася — надто мало була з нею знайома... і зовсім не близько.

– Так, – тихо підтвердила я. – Поплакати можна і потім. А зараз треба думати, що робити.

Ми розпочали з того, що поділилися інформацією. Олівер знав найменше: після того, як його знайшли в лісі, його одразу кинули у в’язницю. Єдине, що він чув, — це те, що розповіла йому Ізабелла, яку за дивним збігом обставин замкнули разом із ним.

– І зовсім це не дивний збіг, – втрутився Олівер. – Я знаю, чому її кинули до мене.

– Чому? – здивовано запитали ми в один голос з Ізабеллою.

– Щоб завдати мені якомога більше болю та страждань. Брат знає, що вона мене бісить.

За ці слова він отримав заслужений удар від Ізабелли.

– Ай... ай, боляче!

– Якби ти не був поранений, отримав би сильніше, – зло пробурмотіла вона, але в її очах я вловила не тільки злість — там був ще й сум.

Взагалі мені здавалося, що ці двоє набагато ближчі, ніж усім здається. Але зараз справді не час було обговорювати такі дрібниці.

Ізабелла поділилася своєю історією: одного дня до неї без запрошення прийшла Клариса і запропонувала приєднатися до перевороту, який власне вже відбувся, і підтримати Теодора від імені всієї родини Лейвіц. Ізабелла відмовила — за що й поплатилася.

Настала моя черга розповідати. Я свідомо опустила деякі незначні деталі... і, звісно, промовчала про свою клятву. Можливо, варто було довіритися Оліверу чи навіть Ізабеллі — вони могли б порадити щось мудре. Але я почувалася такою наївною дурепою в цій ситуації, що просто не змогла змусити себе заговорити про це.

Та найважчим було говорити про батьків Олівера.

Коли я розповіла, що король мертвий, обличчя Олівера посіріло. З його очей зник той невгамовний вогник, який завжди світився там навіть у найскладніші моменти.

– Ти впевнена?.. Впевнена, що король... мій батько... мертвий? – ледве чутно запитав він.

– Я не бачила цього на власні очі... – прошепотіла я. – Але всі в палаці про це говорять...

Кілька секунд стояла важка тиша. Чутно було тільки напружене дихання Олівера.

– Як він міг! – прошипів Олівер і замахнувся вдарити кулаком по ґратам, але в останню мить стримався.

Його обличчя спотворилося від гніву й болю, а я відчула, як серце стискається від безсилля.