Розділ 55.2

Я стояла там, у вузькому проході, притиснувши вухо до брудної стіни, намагаючись привести дихання та думки до ладу.

Ледве я почула їхні голоси, мені захотілося голосно закричати, покликати їх... розповісти все, що сталося зі мною за цей час, розпитати, що ж сталося з ними. Але, на щастя, здоровий глузд мене ще не покинув, і мені вдалося стримати свій порив.

Я не знала, чи є поруч охорона, чи хтось кому можливо не варто довіряти. Якби мене помітили, це могло б стати великою проблемою, і я б вже точно не змогла б нічим допомогти Оліверу... і навіть Ізабеллі. Не те щоб я її любила, але напевно вона все ж не заслуговувала сидіти у в'язниці, хоча я була в цьому і не впевнена, все ж вона доклала руку до мого отруєння. Хай там як, зараз для цього був не час, та і радість від зустрічі з ними перекривала все інше. Саме тому я лише стояла там, тремтячи від емоцій, і слухала, ловила кожне їхнє слово. А Олівер з Ізабеллою все сперечалися, та якщо чесно, їхня суперечка більше була схожа на буркотіння двох давніх друзів, ніж на справжню сварку. В мене навіть мимоволі з'явилася посмішка.

"Виявляється, Ізабелла може бути і такою... простою... людяною..."

Та варто було перестати просто стояти і почати діяти...

– Пс... пс... – тихо сказала я, намагаючись привернути їхню увагу, і дуже сподіваючись, що ніхто інший цього не почув.

– Ти це чув? – почувся тихий схвильований голос Ізабелли.

– Що чув? Як пацюки по підлозі бігають? – Глузливо відповів він. Йому, очевидно, було до душі знущатися з Ізабелли. Навіть в такій ситуації він залишався вірний собі.

– Що? Пацюки! Тут є пацюки?! ААА! Де?! Де?! – Ізабелла злякалася не на жарт. І судячи зі звуків, що я чула, вона не лише кричала, вона вчиняла там справжній переполох. Мене і саму дещо налякали слова принца про щурів, але я одразу забула про це, коли в моїй голові сяйнула думка.

"Олівере... ти геній, хоч і сам про це не здогадуєшся!"

Це насправді був найкращий спосіб перевірити, чи є там хтось ще чи ні.

– Та не має там ніяких пацюків! Заспокойся вже! – почувся роздратований голос Олівера.

– Точно? – з недовірою перепитала Ізабелла.

– Точно. Тут взагалі пацюків не буває. За цим регулярно слідкують.

– Ти ж мене зараз не обманюєш, щоб заспокоїти?

– Та лягай вже... спати хочеться.

Через хвилину запанувала тиша. На щастя, навіть після такого голосного виступу Ізабелли ніхто не прибіг на шум, а отже варто було спробувати привернути їхню увагу ще раз.

– Олівер... Олівер, – пошепки вигукнула я, все одно боячись діяти надто голосно.

Кілька секунд стояла цілковита тиша, а потім знову заговорила Ізабелла.

– Тільки не кажи, що й цього разу ти нічого не чув?

– Чув. Та я подумав, що у мене просто дах їде.

– Однакові слухові галюцинації не бувають у двох одночасно, - резонно зауважила Ізабелла.

– Це я... Каміла, – знову вигукнула пошепки.

– Ка... ммм, – у весь голос почала Ізабелла, та здається, Олівер закрив їй рот на півслові.

– Тс... – Прошепотів він, а тоді... з якоюсь відчайдушною надією в голосі тихо запитав. – Каміла?

– Так... це я...

– Але як?

– Довго розповідати... тут є можливість вийти неподалік, всього кілька кроків на захід, але я переживаю, що мене хтось побачить.

– Можеш виходити... якщо тихо. Крім нас з Ізабеллою тут більше нікого нема. А по ночах до нас охоронці не ходять. Наскільки я знаю, лише парочка чатує при вході до в'язниці.

– Добре. Тоді... зачекайте мене хвилинку. Я вже йду.

Любі читачі, вітаю всіх зі світлим Святом Христовим! Бажаю всім перш за все миру та спокою в серці. З підготовкою до свята цей тиждень виявився дещо напруженим, а сьогодні особливо. Завтра продовження не буде, але з понеділка повертаємось до регулярних оновлень. Всім гарно відсвяткувати.

P.S. Також в понеділок на вас чекає нова коротка історія "Трохи більше ніж колишні", це буде одна з багатьох історій з циклу "Трохи більше ніж..." Сподіваюся вам сподобається))