Розділ 55.1

З тієї ночі я почала досліджувати потаємні ходи.

На щастя, в кімнаті, де мене розмістили, був вихід до одного з них. Цей хід виявився досить простим – він з’єднував кілька кімнат для прислуги й кухню. Не надто корисно, проте з кухні було набагато легше дістатися до інших потаємних переходів – вже більш важливих. Звісно, усі вони були добре замасковані, а щоб відкрити кожен із них, треба було знати певну комбінацію дій. Благо, на мапі були позначені не лише всі проходи, а й те як саме їх відкрити. Це справді виявилося дуже корисно.

Завдяки цим ходам я могла залишатися в тіні, спостерігати й слухати, що відбувається навколо. На жаль я не могла це робити в денний час, але навіть пізно ввечері можна було дізнатися щось цікаве. Найчастіше це були звичайні плітки прислуги. Судячи з усього, більшість працівників палацу були новими – стару команду замінили, лишивши лише кількох. Ліра, до речі, теж була з новеньких, а от Матильда – ні. Також я одного разу я почула про так званий таємний пристрасний роман між Гарольдом і Мартою... І як зараз їм важко не зустрічатися і не бачитися один з одним. Так,  мова йшла саме про ту беземоційну, холодну, абсолютно байдужу Марту, що мов Коршун спостерігала за мною за наказом Тео. Я уявила собі це, і одразу здригнулася від абсурдності цих слів. Марта і Гарольд? ПРОСТО НЕ МОЖЛИВО!

Та найважливіше – я почала розуміти, що діється в палаці, і яка загалом атмосфера. То тут, то там хтось обговорював Теодора й Кларису. Слуги хоч і були новенькі, але всі все чудово розуміли. Про Тео говорили здебільшого нейтрально. Його звичайно побоювалися, але окрім самого перевороту, нічого поганого ніхто про нього не говорив. А от Кларису… більшість її відверто недолюблювали. Надто вже вона була зверхня, зарозуміла і взагалі здебільшого не вважала слуг за людей. Крім того, я поступово з’ясувала, кому в палаці можна бодай частково довіряти, а кого краще уникати за будь-яку ціну.

Кілька ночей поспіль я виходила лише в той хід, що був з’єднаний із моєю кімнатою. Ніяк не наважувалася перейти в інший – той, що починався неподалік від кухні. Але цієї ночі я вирішила ризикнути.

Зі своїх спостережень я знала, що нічний обхід відбувається приблизно кожні пів години. Довелося почекати, поки вартовий пройде, і лише тоді вийти з кухні. До картини, за якою і був прихований потрібний мені потаємний хід, було всього з десять кроків. Але кожен із них здавався вічністю. Я прислухалася до кожного звуку, а серце здавалося зараз вискочить з грудей. Здавалося зараз хтось вийде з-за повороту і схопить мене.

Руки тремтіли, коли я натискала потрібну комбінацію на рамі картини. Нарешті вона відчинилася, та скрип, що супроводжував цей процес, здавалося, пролунав на весь поверх.

Я завмерла, прислухаючись.

– Ти це чув?

– Чув.

– Варто перевірити.

– Ідемо.

– Дідько… – тихо вилаялась я й швидко прошмигнула в хід, різко закриваючи двері з тим самим жахливим звуком.

Я затаїлася, дослухаючись. Стражники прибули швидко, але, звісно ж, нічого не знайшли.

– Нікого немає. Може, це з кухні?

– Ходімо подивимось.

Я більше не стала чекати. Запалила захований світильник і рушила вперед. Згідно з мапою, цей хід мав кілька важливих виходів: до королівських покоїв, за межі палацу та до в’язниці. Я довго вагалася, куди піти спершу, але зрештою вирішила йти до в'язниці. У мене була надія, що я можливо знайду там Олівера. Звісно, його могли тримати й в іншому місці, або навіть вбити, але я не хотіла в це вірити.

Я спустилася і прислухалася до того, що відбувалося за стіною... і на мій подив... на мою величезну радість я почула знайомі голоси.

– Посунься…

– Сама посунься! Розляглася, наче королева. Я взагалі-то поранений, мені потрібно більше місця.

– Та на тобі як на собаці заживає!

Я не могла повірити своїм вухам. Це були Олівер та Ізабелла.