Розділ 54.1

Наступний день мало чим відрізнявся від попередніх. Я все так само була зайнята підготовкою до весілля. Та здавалося, що після коронації всі наче оскаженіли. Люди носилися з тим весіллям, ніби воно не через три тижні, а вже завтра. Раніше, до коронації, здавалося, ніби ніхто до кінця не вірив, що все справді станеться. А тепер... усі наче прокинулися.

Від цього, звісно, й у мене зросло навантаження. Хоча не так роботи стало більше, як прохань, вимог, вказівок – всі щось хотіли від мене. І водночас я не могла нічого вирішити без погодження Клариси. Раніше я спокійно виконувала свою частину справ, а ввечері приносила їй звіт на затвердження. Вона зазвичай не вбачала потреби тримати мене при собі. Відпускала, а зранку я отримувала документи з її правками. Частину вона затверджувала, частину – ні. І так по колу.

Та сьогодні все пішло не за звичним сценарієм.

Я вже кілька разів приходила до неї з меню, яке мали затвердити ще вчора. Кухарі вимагали остаточних рішень – їм потрібно було робити закупки, й на деякі продукти доведеться чекати тижнями. Перші два рази мене просто виставили геть. А після обіду, що й так зіпсував настрій – завдяки кузену Клариси, який знову чіплявся до мене, – я знову рушила до її кабінету.

Цього разу я мимоволі стала свідком сварки між Кларисою та Теодором.

Двері були злегка прочинені, і я якраз вчасно зупинилася аби мене не помітили.

– І навіщо ти прийшов? – єхидно мовила Клариса. – Ти ж не хотів проводити зі мною більше часу, ніж треба.

– Прибери свого надокучливого родича подалі, – холодно відповів Теодор.

– Родича? Ти про кого? – Вона вдавала здивування, але я точно знала, про кого йшлося. Звісно, можливо тут у палаці були й інші її родичі, але серед них лише Флавіан був настільки надокучливий.

– Не прикидайся дурепою. Тобі не личить.

– Ооо... Я дуже рада, що ти так високо оцінюєш мої розумові здібності.

– Досить! – рикнув Теодор.

Я раніше ніколи не чула, щоб він так кричав. Я б збрехала якби сказала, що мене це не налякало.

Певний час стояла тиша. Потім – якесь шарудіння. Я не витримала й зазирнула в щілину. Клариса вийшла з-за столу і підійшла впритул до нього. На щастя, вони стояли боком і мене не бачили.

– Не варто так злитися..., – лагідно, навіть спокусливо сказала вона, та Тео не збирався це слухати.

– Я сам вирішу, як мені себе поводити. Прибери. Геть. Свого. Родича, – промовив він крізь зуби.

– Ахахаха... – розсміялася вона. – Не можу повірити, наскільки ти переживаєш за свою коханку. – В мить посмішка зникла з її обличчя. – Є лише одна проблема: мені байдуже. А якщо вона не може втриматися й не спокушати чоловіків – що я можу з цим зробити?

Її слова мене обурили до глибини душі, але Теодора вони просто збісили. Він у два кроки подолав відстань між ними і схопив Кларису за шию...

– Те, що я дав тобі клятву, не значить, що ти можеш гратися мною, як тобі заманеться.

– Відпусти...

– Я сказав, що ти мусиш зробити. Тобі ж буде гірше, якщо ти мене не послухаєшся.

Він різко відпустив її – Клариса впала на підлогу, закашлялася, але швидко підвелася.

– Ти збожеволів! Забув, з ким маєш справу?! Забув хто тобі допомагав весь цей час?! Який із тебе був би король без підтримки нашої сім’ї?!

– Ти закінчила? – спокійно, навіть байдуже мовив Теодор.

Її очі блиснули люттю.

– Флавіан мені потрібен у палаці, – відрізала вона.

– Навіщо?.. Хоча… байдуже. Не хочеш його прибрати – поясни йому, що якщо він ще раз полізе до Каміли, говоритиму з ним я. І я не певен, чи він залишиться живий після тієї розмови.

– Серйозно? – Здається, Клариса і справді не могла повірити в подібне.

– Бажаєш перевірити? Я все сказав...

Далі ховатися не було сенсу. Але й утекти, не викривши себе, я теж не встигла б. Тому я швидко відійшла на кілька кроків і вдавала, що тільки-но підійшла до дверей.

Ми мало не зіткнулися з Тео, але я вчасно зупинилася.

– Ваша Величносте, – зробила легкий уклін, уникаючи погляду.

– Каміло… – тихо мовив він з незрозумілою для мене інтонацією. Та я не встигла навіть підняти голову й поглянути йому в обличчя, аби зрозуміти, що ж саме він вклав в те єдине слово, що сказав мені, як Тео обійшов мене й швидко зник у коридорі.

Тук-тук.

– Хто?! – голос Клариси звучав роздратовано.

"Зараз точно не найкращий час для візиту... але відступати нікуди."

– Можна зайти? – я вже стояла у дверях.

– Що тобі треба?! – Вона була зла… неймовірно зла. А мені від цього хотілося посміхатися, та звісно я стрималася. На її шиї був червоний слід. Я ніколи не думала, що можу тішитися з болю іншої людини. Але Клариса, здається, була виключенням.

– Я прийшла узгодити меню…

– Це може почекати!

– Кухарі наполягають. Продукти мають замовити вже сьогодні.

Вона замовкла. Мабуть, обдумувала, чи варто зараз зі мною говорити. Та зрештою буркнула:

– Добре. Показуй.

Я поклала на стіл кілька варіантів готового меню, а також список додаткових страв і вже хотіла вийти.

– Я прийду за годину й заберу документи.

– Куди це ти зібралася? Ти залишишся тут. – на це я лише зітхнула і приготувалася  до найгіршого.

Очевидно, вона вирішила зірвати злість на мені. І я не помилилася. Цілу годину Клариса знущалася: прискіпувалася до кожної дрібниці, вимагала абсурдних замін і зневажливо коментувала мої пропозиції. Та попри все, ми таки узгодили меню.

Коли я нарешті вийшла з її кабінету, почувалася цілковито виснаженою. Та попри втому, мусила все одно взяти себе в руки, адже на мене чекало дослідження потаємних ходів палацу. Відкладати це я не збиралася.