Розділ 53.2

Раптом хтось схопив мене за руку. І мені навіть не потрібно було озиратися, щоб зрозуміти, хто це був.

– Що вам потрібно, ваша величносте? – запитала я, не повертаючи голови. Не хотілося дивитися на нього. Я боялася, що або розплачусь просто тут, на очах у всіх… або, що навіть більш ймовірно, вдарю його з усієї сили.

– Леді Каміло, – тихо промовив він, – подивіться на мене... не варто привертати зайву увагу.

Ми стояли осторонь, не зовсім на виду, але це було лише питанням часу, коли нас помітять. Я зібралася з силами, натягнула фальшиву посмішку й повернулася до нього, проте руку забрала в ту ж секунду, адже нам не варто привертати зайву увагу. Кілька секунд він невідривно вдивлявся в моє обличчя. І, судячи з його погляду, йому зовсім не подобалося те, що він там бачив.

– Леді Каміло… дозвольте запросити вас на танець.

"Що? Танець? Він знущається?"

– Навіщо?

– Тому що хочу.

– У тебе є наречена. Танцюй з нею.

– Мені потрібна ти… а не вона,  – його слова звучали так ніжно і щиро, але я більше не вірила словам... а дії говорили не на його користь.

– Потрібна... Звісно... У ролі коханки, – сказала я з крижаним спокоєм. На його обличчі з’явилася болісна гримаса.

– Каміло… не треба…

– Я хочу піти. Для мене не має тут місця.

– Ні. Не йди... будь ласка.

– Я поклялася, що не залишу тебе. Цього вже не змінити. Але на сьогодні з мене досить, – сказала я холодно уникаючи дивитися йому в очі, відвернулася і пішла геть, не озираючись.

За межами зали було порожньо. Лише безмовна охорона стояла на кожному кутку, схожа на кам’яні статуї. Очевидно, після останніх подій Клариса подбала про посилення варти – вона боялася, що хтось порушить її ідеальні плани. З такою кількістю охоронців це справді було непросто зробити.

Я без проблем дісталася до своєї кімнати і дуже здивувалася, коли побачила Ліру в середині.

– Ой! Леді Каміло… це ви, – дівчина виглядала наляканою.

Очевидно, мій раптовий прихід налякав її. І це було… підозріло. Занадто. Я відчувала, що більше не могла собі дозволити довіряти бодай комусь.

"Що як листи, які я передала, потрапили до рук Клариси?"

"Хоча… якби це сталося, мене б, найімовірніше, уже не було тут. За таку "зраду" я б опинилася у в'язниці. Або гірше."

Я зупинилася в дверях, насторожено вдивляючись у її обличчя.

– Я. Що ти тут робиш за моєї відсутності? – запитала я, придушуючи в голосі тривогу. Він вийшов настороженим і сухим.

– Я прийшла прибрати… і хотіла залишити вам дещо. Ви мене налякали, я подумала, що це хтось інший. Добре, що це ви.

В її голосі відчувалося полегшення. Справжнє, невдаване. Можливо, я й справді її просто налякала своїм несподіваним приходом.

Здається, можна було трохи відпустити свій страх.

– Ти щось хотіла мені передати?

– Так. Я змогла доставити листа дядькові, і він вам теж дещо передав, – Ліра нахилилася до ліжка, витягла з під подушки конверт… і щось ще, та простягнула мені.

– Дякую... а листа батькові... вдалося надіслати?  – Я розуміла, що запитання дещо безглузде, адже пройшло всього кілька годин, та я не могла не запитати.

– Ні… вибачте.

– Нічого. Все гаразд. Я, чесно кажучи, й не очікувала, що це вдасться так швидко, але не могла не спитати.

– Мені залишилось зовсім трохи доробити з прибиранням. Можливо, вам потрібно ще щось? Я не знаю, коли ще буде нагода поговорити віч-на-віч.

– Так. Я хотіла б, щоб ти провела мене в купальню, коли закінчиш.

– Звісно. Я проведу.

– А поки я прочитаю листа… можливо, передам ще щось.

– Добре.

Лист був коротким.

„Леді Каміло, вам не варто ні за що переживати. Головне – подбайте про себе та свою безпеку. І, якщо можливо, нагляньте за Теодором. Королева щиро тривожиться за свого сина. Клариса Нортгем надто небезпечна і для нього теж. Я також передав вам мапу потаємних ходів головного палацу. Якщо вашому життю буде щось загрожувати, краще скористайтеся ними і втікайте. Бережіть себе.”

Цей лист сколихнув у мені дивні почуття. За мене хвилювалися… і це було дуже приємно. Але ще більше здивували слова про Теодора. Здавалося, ні Гарольд, ні сама королева не сердяться на нього. Навпаки — у їхніх словах звучала щира тривога.

Я… я не могла цього зрозуміти. Адже він був винен у перевороті... він був причетний до смерті власного батька.

А от мапа потаємних ходів виявилась надзвичайно доречною. На жаль, я не могла скористатися нею, щоб втекти — клятва міцно тримала мене заручницею. Але, можливо, вона могла згодитися мені для чогось іншого.

– Леді, я закінчила. Бажаєте щось передати дядечкові? Можу трохи почекати.

– Ні, не потрібно. Ходімо до купальні. Я тільки візьму речі.