Розділ 53.1

Велика тронна зала була переповнена людьми. Аристократи – вишукано вдягнені, кожен на своєму місці: хтось із гордо піднятим підборіддям, хтось із похмуро стиснутими губами. У повітрі стояв змішаний аромат ладану, воску й того невловимого – запаху влади.

На підвищенні – Теодор у чорному камзолі, оздобленому золотом, із  печаткою королівського роду на грудях. Біля нього – мов витвір мистецтва – Клариса. Вона усміхалася стримано, але впевнено. Її тіло було трохи повернуте до нього – жест підтримки, союзу, єдності. Володарка поряд зі своїм майбутнім королем. Гарна картинка для всіх навколо.

Поруч з ними стояв той самий жрець, що не так давно вирішував мою долю. Посмішка на його обличчі залишалася незмінною – самовпевненою, ситою, вдоволеною. Він, здається, був у захваті від усього, що відбувалося.

Коли він підняв корону, прикрашену сапфірами та золотом, всі в залі затамували подих.

– Перед обличчям Великого Неба, перед родом і народом… – урочисто виголосив жрець, тримаючи корону над головою Теодора, – …приймаєш ти владу, Теодоре, як законний спадкоємець дому Волтон?

– Приймаю, – коротко відповів Тео. Його голос був рівний, беземоційний – наче все це вже давно вирішено.

– І обіцяєш берегти цей край, як люблячий батько – свою дитину?

– Обіцяю.

Коли корона торкнулася його голови, у залі здійнялися оплески. Деякі – гучні, захоплені, інші – ледь чутні, натягнуті. Вирази облич не брехали: не більше ніж половина присутніх щиро підтримували нового короля. Інші – стримано мовчали або вміло приховували неприязнь. Зміна влади – тим більше переворот – завжди болюча справа.

Я не плескала в долоні. Просто не могла. Клятви, обіцянки, овації – звучали для мене глухо, ніби крізь товсту стіну. І я не могла відірвати погляд від Теодора. Він був всього за кілька кроків… але здавалося, між нами – прірва. Глибока. Невідворотна.

Клариса переможно тримала його за руку. Вона виглядала королевою вже зараз — холодною, впевненою, недосяжною.

Я опустила очі. Мені не було тут місця – не серед цих людей, не в цьому святі, не поруч із ним. Але щось усередині не погоджувалося. Глибоко в грудях, десь під усіма цими образами, розчаруванням і болем, щось іще пульсувало. Тонке, тремтливе… Живе. Можливо, це була надія. Або віра. Або кохання – не таке, яким його описують у піснях, а справжнє: зранене, знехтуване, але вперте. Те, що не хоче вмирати.

Коли урочистості добігли кінця, і аристократія підтвердила вірність новому королю офіційно, розпочався бал. Теодор і Клариса відкривали його першим танцем.

Я невідривно дивилася на них. Спостерігала. Хотілося відвернутися, але ніяк не могла себе змусити. В ту мить, коли він подав їй руку, я забула, як дихати. Вони вийшли на середину зали, і він легко обійняв її розпочинаючи свій танець. Він був бездоганний...  їхній танець.

За хвилину гості почали розбиватися на пари, приєднуючись до танцю.

Я відвернулася. Більше не залишилося сил... жодної краплини. Я так хотіла переконати себе, що нічого не відчуваю до нього. Що це просто розчарування… злість… образа. Але в такі моменти, як цей, пекучий біль пробирав до самих глибин — і я розуміла: мої почуття ще не згасли. Я досі його не відпустила. Та й як могла б?.. Не минуло й двох тижнів відтоді, як усе зламалося. А його погляд… ніби всюди переслідував мене, ловив у натовпі, торкався навіть на відстані. Він був поруч — і водночас так далеко. І як забути те, що ми ділили на двох?

– Леді Каміло, дозвольте запросити вас на танець, – почувся знайомий голос. Я обернулася – і побачила його. Того, кого намагалася уникати весь тиждень – Флавіан, кузен Клариси. Надмірно уважний. Надмірно настирливий. Він майже кожного дня намагався зі мною заговорити, зробити комплімент... і щонайгірше доторкнутися. То руку поцілує, но ніби ненароком погладить. Нібито люб’язно, нібито чемно, але мене аж трусило від його дій, та і тут я не могла нічого вдіяти.

– Перепрошую… але я не надто добре себе почуваю. Можливо, наступного разу? – Я злегка посміхнулась, наївно сподіваючись, що цього буде достатньо.

– Я впевнений, що після танцю вам стане значно краще, – його рука вже тягнулася до моєї.

– Ні… не думаю… – моя витримка тріщала по швах.

– Хіба такій красуні важливо вміти думати? – прошепотів він, і в наступну мить різко схопив мене за руку, притягнувши до себе. – Не ховайся, Каміло. Я все одно добиваюся того, що хочу. Або того, кого хочу.

Я спробувала вирвати руку, але він стискав її занадто сильно. Натомість він схопив мене у капкан своїх рук і насильно закружляв в танці.

– Я не давала своєї згоди! – прошипіла я, намагаючись наступити йому на ногу, але той вправно уникав моїх каблуків.

– Досить вдавати недоторкану. Це, звісно, цікаво, але не варто затягувати гру…

– Про що ви…? – він крутанув мене, і я ледь не скрикнула.

– Ти мені подобаєшся. Все просто.

– А ви мені ні, – Твердо сказала я. Та хіба це мало для нього якесь значення.

– Думаю, це можна виправити… достатньо один раз опинитися зі мною в ліжку. 

Від такої заяви я мало не розсміялася в голос.