Розділ 52.1

На цьому, власне, сніданок і було завершено. Всі підвелися зі своїх місць і почали залишати їдальню, і я планувала зробити те ж саме.  Та, схоже, Клариса мала інше на меті.

– Леді Каміло, залиштеся, я б хотіла поговорити з вами наодинці, – мовила вона м’яко. Її голос був лагідний… підозріло лагідний. Відверто кажучи, така ввічливість лякала більше, ніж її звична холодність та жорсткість. У цьому тоні відчувалася пастка ретельно замаскована під люб’язність.

Треба було бачити палаючий погляд Теодора, коли він почув ці слова від Клариси. Він саме підвівся з-за столу, та раптом застиг, ніби закам’янів. Повільно повернув голову в її бік і впився в неї поглядом – холодним, льодяним.

Мені здалося, що ще мить – і він зірветься. В його очах палахкотів гнів, стриманий тільки силою волі. В такі моменти я вірила, що небайдужа йому.

Але що з того? У цьому палаці почуття важили менше, ніж статус. Тео вже чітко це показав. А це означало, що мені не було місця поруч з ним.

– Не хвилюйся, – Клариса посміхнулась, не зводячи з нього насмішливого погляду. – Я нічого їй не зроблю. Ти ж знаєш.

– Знаю, – відрізав Тео холодно й пішов, кинувши на мене короткий, напружений погляд. У ньому була провина... і щось ще, щось гірке та болюче.

Ледве двері зачинилися залишаючи нас на одинці, Клариса заговорила.

– Як ти вже чула, незабаром відбудеться коронація Теодора. А ще трохи згодом – наше з ним весілля, – її усмішка засяяла ще яскравіше. – І в мене є для тебе завдання.

– Завдання? – Я була дещо здивована. Я не очікувала, що вона довірить мені бодай щось робити. Не думала, що я для неї щось більше ніж страховка.

– Так. Завдання. Твої організаторські здібності доволі... непогані. Тож чому б не використати це з користю? Чи ти вважала,  що будеш лише їсти, спати і розважати Теодора?

– Ні... я, – спробувала заперечити, та звісно мене ніхто не став слухати.

– Я тобі більше скажу – ти не будеш залишатися з Теодором на одинці допоки ми з ним не одружимось. Сподіваюся це зрозуміло?

– Зрозуміло, – і знову я покірно схилила голову. Якщо вона хотіла думати, що зламала мене, я не збиралася переконувати її в протилежному.

– Чудово. А тепер щодо твого завдання. Я хочу аби ти взялася за організацію нашого з ним весілля.

Я різко підняла голову. Мої очі зустріли її погляд. Вона усміхнулася. Клариса насолоджувалася своєю владою. Вона неспроста вибрала для мене саме це завдання.  Це було приниження, красиво замасковане під обов’язок.

– Це обов’язково? – спитала я, ледве вимовляючи слова.

– Звісно. У тебе немає вибору. – Потисла вона плечима. І виглядала вона зараз так, наче я запитала у неї якусь дурницю.

– Добре, – ледь чутно прошепотіла я. – Я зроблю все від мене залежне.

Я відчувала як підступають сльози. Думала, що виплакала їх всі ще там у в'язниці, і зачепити, зробити мені боляче вже не буде так просто... та Клариса була майстром своєї справи.

– Працюватимеш у бібліотеці. Звісно, під наглядом. Усі рішення – лише після мого погодження.

– Зрозуміло.

– Починаєш вже сьогодні. Служниця відведе тебе. Можеш бути вільна.

– Добре, – мовила я, не глянувши на неї.

Так почалися мої "трудові будні".

Мене буквально завалили роботою: списки гостей, вибір тканин, меню, квіти, розсадка, подарунки, дизайн запрошень, координація з музикантами. Дещо вже було підготовлено до мене, але загалом – роботи було вдосталь.

Звісно, я одразу ж подумала про саботаж цього весілля. Можливо, зробити кілька "випадкових" помилок, аби хоч якось зіпсувати його, якщо не вийде знищити. Але... зрозуміла, що це абсолютно нічого не дасть... тільки додасть ще більше проблем. А в найгіршому випадку мене знову могли закрити у в'язні, і тоді мої плани підуть коту під хвіст.

Моя ідея була до банального проста – написати батькові. Якщо хтось і міг мені допомогти, то лише він. Полковник Рільє, відомий своїми заслугами, мав досі чимало вірних людей. Я знала, що не можу вірити багатьом... але на нього покладала останню надію.

Але була одна проблема – весь тиждень я так і не змогла залишитися з Лірою наодинці, щоби передати їй листа. Вона навідувалася до мене рідко, і завжди в супроводі Матильди. А коли я бачила її десь поза межами моєї кімнати, то будь-яка спроба передати щось непомітно була приречена на провал – занадто багато сторонніх очей, занадто мало часу.

Я також хотіла зв’язатися з Гарольдом. Запитати, чи потрібна моя допомога. Найгірше було навіть не безсилля, а невизначеність. Здавалося, все завмерло на межі – ще трохи, і все або впаде, або згорить.

І водночас аби вижити, я була змушена механічно виконувати свою роботу. Складати плани, обирати квіти, писати розпорядок церемонії. Я з усіх сил намагалася не думати, кому саме я організовую це свято. Я вміло вдавала, що це просто завдання.

Але все одно кожен раз, коли бачила їхні імена поруч – Теодор і Клариса – мене пронизувала порожнеча.