Розділ 51.1

Довгі коридори палацу тягнулися, здавалося, нескінченно. Мене ніби навмисно водили лабіринтами, постійно змінюючи напрямок. І хоча я мовчала, всередині наростало відчуття, що Матильда, моя «вірна» служниця, навмисно тягне час. Навіщо? Я не розуміла – поки ми не дійшли до зали.

Коли я нарешті переступила поріг, одразу все стало на свої місця.

– О-о-о… леді Каміло, ми на вас вже й не чекали, – солодко мовила Клариса. На її обличчі сяяла ввічлива усмішка, але в голосі вловлювалось чітке роздратування. Їй явно не сподобалось моє запізнення. Звісно, як я тільки посміла виказати їй таку неповагу.

– Прошу вибачення, – покірно сказала я. Виправдовуватися чи щось пояснювати все одно не було ніякого сенсу.

– Гаразд, – коротко відповіла вона після паузи, прискіпливо оглядаючи мене з ніг до голови. Здається, їй була до вподоби моя покірність, хоча можливо їй припало до душі моє принизливе вбрання. Важко було сказати, що саме було в голові у цієї дівчини.

Але я вирішила і далі вправно грати свою роль. Я дозволила собі підняти голову і оглянути залу лише тоді коли почула її відповідь. Коли увійшла, встигла лише на мить побачити присутніх, а тепер могла роздивитися кожного.

Мій погляд мимоволі одразу зупинився на Тео. Я зусиллям волі відвернулася, але все одно встигла помітити калейдоскоп емоцій, що блиснули в його очах: там було і полегшення, і страх, і тривога... і здається, злість.

Окрім Тео та Клариси, за столом сиділи кілька молодих чоловіків. Я нікого з них не знала особисто, та один із них, той що найстарший, був надто схожий на Кларису, ті ж риси обличчя, і таке ж темне волосся, тому я припустила, що вони можуть бути родичами.

Всі вони відверто роздивлялися мене, коли я зайшла, так що я відчувала себе наче мавпочка в зоопарку. А той, що був схожий на Кларису взагалі не приховував своєї зацікавленості.  Його очі ковзали по мені абсолютно безсоромно. Було таке відчуття наче він подумки роздягав мене. 

Мені раптом шалено захотілося прикритися – руками, ковдрою, хоч чимось. А ще більше – позбутися цієї сукні. Здерти її з себе, спалити і більше ніколи не згадувати. Та замість цього я мусила зробити прямо протилежне – стояти рівно, з гордо піднятою головою, демонструючи своє тіло як виставковий експонат. Як річ, що має бути оцінена. Оцінена  та використана.

Я знову кинула погляд на Тео – тепер в його очах палала злість, а виделка що він тримав, ледве витримувала натиск його руки. Йому не подобалися всі ці погляди, але він не промовив ані слова. Я думала, що зрадію його злості, його болю, але насправді я була розчарована...

Окрім цих незнайомих чоловіків тут також були присутні кілька колишніх кандидаток в наречені, зокрема: Жозефіна, Еліана та Алісія. І знову це стало для мене сюрпризом. Я не надто багато спілкувалася з леді Алісією, але чомусь зовсім не могла і подумати, що вона піде на таке. Хоча, як виявилося нещодавно, я надто погано розбиралася в людях.

– Довго ви ще будете стояти? – Знову з холодною ввічливістю промовила Клариса, вириваючи мене з думок. 

– Перепрошую. –  Я покірно поглянула на Кларису одразу помічаючи, як вона торкнулася руки Тео. Цей жест був ніби невинний, але яскравий у своєму підтексті.

Я опустила очі, ховаючи біль, що мимоволі з'явився в середині. Я не хотіла цього відчувати... та все одно нічого не могла зробити з собою від чого сердилася ще більше.

– Займіть своє місце аби ми могли нарешті продовжити сніданок,  – і вказала мені на вільний стілець якраз навпроти Теодора... а також поруч з її неприємним родичем.