Розділ 50.1

Одразу після нашої "приємної" розмови мені дозволили покинути це не надто приємне місце і повели коридорами. Я думала, що мене ведуть до Теодора, але це була лише наївна ілюзія. Усе, що мені дозволили, – це нова кімната поруч із покоями Клариси, яка, як я швидко зрозуміла, була призначена для прислуги.

– Тепер ти житимеш тут, – безтурботно повідомила Клариса.

– Тут? – я не змогла приховати здивування.

– А що тебе дивує? Чи ти справді думаєш, що коханка заслуговує на кращі покої? Радій, що взагалі вийшла з в'язниці.

Я промовчала. Це явно була не та ситуація, у якій я могла щось довести чи бодай сперечатися. Лише злегка схилила голову, удаючи покірність, і зайшла всередину. Якби спробувала висловити покірність словами, не впевнена, що у мене б це вийшло.

– Не хвилюйся, без служниці я тебе не залишу... навіть двох виділю. Влаштовуйся, почувайся як удома, – знущально додала вона, голосно зачинила двері, і її сміх ще довго лунав у коридорі.

Я провела поглядом порожню кімнату – маленьку, просту, з вузьким ліжком і старою шафою.

– Ну що ж... тепер це моя реальність. Все одно краще, ніж було, – прошепотіла я собі під ніс.

Я справді так думала, хоч мої очікування й не зовсім справдилися. А щодо слуг... майже не сумнівалася, що вони тут не лише для того, щоб допомагати, а й для того, щоб стежити за мною і доповідати.

Через кілька хвилин двері знову відчинилися.

До кімнати увійшли дві дівчини. Одна – зовсім юна, з допитливими очима, і, що дивно, вона здавалася мені знайомою. Друга – старша, з холодним, злегка зневажливим виразом обличчя.

– Моє ім'я Матильда, а це Ліра, – почала старша, навіть не вітаючись і майже не дивлячись на мене. – Ми тут, аби вам допомагати.

– Можливо, ви б хотіли прийняти душ? – несміливо спитала Ліра, але різкий погляд Матильди змусив її замовкнути.

– Купальня зараз зайнята. Ви зможете скористатися нею через кілька годин, – додала старша.

Ця новина була вкрай неприємною. Після кількох днів у в’язниці я мріяла змити з себе весь цей бруд і запах, але чудово розуміла, що в мене тут немає жодної влади. І все ж я не збиралася дозволяти себе принижувати.

– Принесіть мені теплої води. Теплої. Поки що цього буде достатньо. І повідомте, коли купальня буде вільна.

Матильда стиснула губи й ледве не скрипнула зубами. Але я не збиралася чекати на її відповідь.

– І мені потрібен змінний одяг, кілька комплектів. Якщо складно дістати новий, у моїй кімнаті, коли я ще була кандидаткою, залишилося достатньо.

– Я...

– Мальто, ви можете йти, – навмисне сказала я, перекручуючи її ім'я.

– Я Матильда! – спалахнула вона, і, не приховуючи злості, буквально вилетіла з кімнати.

А от Ліра залишилася.

– Я зараз принесу воду, аби ви змогли помитися... а також змінний одяг, – тихо мовила вона.

– Дякую тобі, – легенько всміхнулася я і відвернулася до вікна.

Важко було сказати, наскільки жалюгідно я виглядала. Вся брудна, у жахливому одязі, з волоссям, яке, здавалося, увібрало в себе вогкий сморід підземелля. Про запах я взагалі воліла не думати.

Ліра повернулася буквально за десять хвилин і допомогла мені обтертися. Нарешті я змогла бодай прилягти на ліжко. До цього просто не наважувалася, так і стояла, чекаючи на служниць.

Але що важливіше – Ліра потайки залишила мені записку.

"Я знаю, у вас немає причин мені довіряти, але я племінниця Гарольда, і він дуже просив мене вам допомогти. Якщо вам щось буде потрібно – тільки скажіть, зроблю все, що зможу."

Я застигла, перечитуючи слова знову і знову.

"Гарольд... ось на кого вона була схожа..."

"З Гарольдом усе гаразд... це полегшення..."

Звісно, мені було важко зараз довіряти комусь. Але Гарольду я вірила.

І дуже сподівалася, що цього разу теж не помилюся.