Розділ 49.2

Я лежала на тому, що ледве можна було назвати ліжком, відвернувшись до стіни, коли двері відчинилися. Звісно, я подумала, що це охоронець приніс їжу, але цього разу це була Клариса.

– І як тобі тут? – розпочала вона без привітання, а в голосі чулося неприховане знущання.

Я повернулася до неї, сіла на ліжку й широко всміхнулася.

– Гадаю, тобі щось від мене потрібно, – я вирішила не грати в ігри й не відповідати на її запитання.

– Хм... можливо, ти розумніша, ніж я думала.

Я лише знизала плечима.

– Так, ти права. Хочу тобі дещо запропонувати.

"Мені? Пропозиція?" – Я точно знала, що вона мені не сподобається, але все ж вирішила вислухати.

– І що саме?

– Приєднуйся.

– Що?

– Приєднуйся, – повторила вона. – Навіть такі слабохарактерні особи, як ти, можуть стати в пригоді.

Як же мене бісила ця її посмішка, що сяяла на обличчі.

– Не розумію, навіщо це тобі... і що саме ти від мене хочеш?

– Тобі й не треба розуміти. А що саме я від тебе хочу – дізнаєшся згодом.

– Цікаво, – хмикнула я. – Ти зараз пропонуєш погодитися на невідомо що, та ще й нічого не обіцяєш у відповідь. І навіщо мені це?

– Як мінімум, ти зможеш звідси вийти... і навіть бути зі своїм коханим Теодором.

"Оце так поворот..."

– Звісно, неофіційно. Але, думаю, тебе влаштує і роль коханки.

– А офіційно хто з ним буде? Ти? – ляпнула я просто так... але одного погляду на її вдоволене обличчя вистачило, щоб зрозуміти: я вгадала.

– А ти не така вже й безнадійна, як я думала... можливо, у нас вийде спрацюватися.

В голові одразу промайнули картинки того, як Теодор обіймає й цілує її, і щось гостре кольнуло в серці...

"Геть... Яка мені тепер різниця!"

– Не думаю, що у нас вийде спрацюватися. Не хочу бути твоєю маріонеткою.

– Хм... думаю, справа в іншому. Ти просто не хочеш ділити принца ще з кимось.

"Ділити? Ще кілька днів тому... так, це було б великою проблемою... та зараз, я вже не була в цьому така впевнена. Хай там як, я просто не хотіла дивитися на його стосунки з Кларисою. Тільки не з нею..."

– Не хвилюйся, він не цікавить мене в цьому сенсі.

– Не цікавить?

"Тоді це ще дивніше. Я для чогось їй потрібна... але для чого? Невже якісь проблеми з Тео?"

– Анітрохи. Але він мені потрібен.

– Дай вгадаю, квиток до влади?

– Звісно. Можна й повноцінний переворот зробити, не використовуючи посередників, але це надто багато мороки... можлива війна, знову ж таки. А це не входить у мої плани.

– Не думала, що війна для тебе це така вже проблема.

– Скажімо так, я нічого не маю проти війни, якщо мета того варта. Але навіщо, якщо можна обійтись мінімальними жертвами.

На її останньому слові я ледве стримала себе аби не скривитися. Жертви? я щиро вірила, що навіть одна чи кілька смертей - це трагедія. Можливо трагедія не для країни... але точно для окремої людини, чи родини.

–  То що ти вирішиш?

Я задумалася на секунду. В мені боролися дві людини. Одна хотіла послати її куди подалі, а інша – використати. Та звісно, вибору у мене не було. Відмовитися від такого шансу вийти звідси  – це була розкіш, яку я не могла собі дозволити. Було страшно уявити, що хтось на кшталт Клариси прийде до влади.

– Я згодна, – твердо кивнула я.

– Я навіть не сумнівалася. Такі гарненькі дівчатка, як ти, на все здатні заради кохання.

– Ти зараз хочеш, щоб я передумала?

– А ти передумаєш? Сумніваюся, – розсміялася вона. – Але без гарантій я тебе не випущу.

– І які гарантії я можу дати?

– Звісно, клятву. Немає простішого варіанту.  – Потисла вона плечима.

– Клятви не працюють під тиском. Я справді маю хотіти її дати, не забула?

– То в чому проблема? Варто лише захотіти.

– І в чому ж я повинна поклястися?

– У вірності мені, звісно. Я хочу, щоб ти була на моєму боці й щиро допомагала в моїх планах.

– Не думаю, що зможу щиро поклястися в такому.

Її губи стиснулися, і вперше вона показала незадоволення. Але чомусь усе одно не кинула мене тут і не пішла геть. Здається, я була потрібна їй більше, ніж гадала. Варто на цьому зіграти.

– Проте я можу щиро пообіцяти не заважати.

– Гаразд, – виплюнула вона. – Підійде.

– Я клянуся, що не чинитиму перешкод справам леді Клариси. – Як тільки легкий подих вітру, що обгорнув мене на секунду, пройшов, сповіщаючи, що клятва прийнята, я запитала: – Так підійде?