Розділ 49.1

Я падала вниз… летіла у непроглядній темряві, що не мала ні кінця ні краю. Страх чіплявся за мене, липкий, крижаний, немов тінь, що змикала свої холодні пальці на горлі.

Хотілося прокинутися. Вирватися з цього кошмару. Я намагалася закричати, та не почула жодного звуку — порожнеча безжально ковтала мій голос.

А потім... в якийсь момент... я почула тихий шепіт. Він ніби намагався пробитися крізь глуху стіну...

- Допоможи... допоможи йому... допоможи ...

"Кому? Кому йому?"

- Не залишай... не залишай...

В серці щось кольнуло... Там уві сні я згадала, що ж саме сталося... Згадала... Тео...

- Не залишу, - пошепки сказала я в порожнечу, і навіть змогла почути свій голос.

"В мене все одно не має вибору..."

Наступної миті падіння урвалося. Відчуття удару було таким реальним, що я здригнулася. А коли відкрила очі, то вже не було ні темряви, ні шепоту. Лише холод, бруд і сірі стіни камери, в якій я прокинулася.

Я пам'ятала кожну мить цього сну... і мене досі трусило від пережитих відчуттів. Але найгірше було те, що навіть коли я прокинулася... кошмар не закінчився.

Мимоволі на очі накотилися сльози і покотилися вниз по щоках. Я скрутилася, немов мала дитина і якийсь час гірко плакала виплескуючи все, що мені так зараз боліло... біль... розчарування... страх... відчай...

У цю мить здавалося, що це кінець.

"Не залишати?"

"А що я можу зробити з в'язниці..."

"Що взагалі може зробити така нікчема як я?"

"Вірила... так сильно йому вірила..."

"Було стільки знаків..."

"Дурепа..."

"Нікчемна дурепа..."

Наплакалася я на роки вперед... В якусь мить сліз більше не залишилося... Залишилася порожнеча, а ще нестерпне гірке бажання щось зробити, змінити, виправити. Я чудово розуміла, що мало що можу перебуваючи у в'язниці. Та що там... я взагалі нічого не могла. Але якби мені тільки представився шанс, я б вхопилася в нього руками і ногами.

Кілька днів до мене ніхто не приходив, окрім охоронця, що приносив їжу. Він був великий, мовчазний та завжди дивився ніби крізь мене.

Я обдумувала різні способи звідси вибратись, та по всьому виходило, що нічого у мене не вийде без сторонньої допомоги.

Я чудово розуміла, що перемогти цього велетня навіть у найсміливіших фантазіях не змогла б… Тому я чекала. Чекала можливості й аналізувала ту мізерну інформацію, яку мала.

Втім, навіть із цього можна було зробити певні висновки.

По-перше, Теодор таки вчинив переворот. У цьому я майже не сумнівалася. Інакше він не зміг би просто так присвоїти мене собі й тримати в ув’язненні, приховуючи від усіх. Тут Жозефіна та Клариса точно не збрехали. Але щодо всього іншого… У мене були сумніви.

Коли я заспокоїлася і нарешті змогла мислити тверезо, я зрозуміла, що мені могли сказати лише частину правду. Ні, я не збиралася просто так по-дурному знову почати вірити Теодору - на це в мене просто не було моральних сил. В мені ще жевріли колишні почуття, та це було радше їх тихе відлуння, все ж інше заполонив біль та розчарування.

А ще... я досі не могла повірити, що це була та сама Жозефіна, яку я знала. Звісно, вона могла бути лише прекрасною акторкою, що вміло відіграла свою роль...та щось тут все одно не клеїлося...

А десь на п'ятий день мені нарешті випав шанс щось змінити.

Друзі, хочу подякувати вам за вашу підтримку! 💖 Ваші коментарі, сердечки й просто те, що ви читаєте — це неймовірно цінно для мене. Вибачте, що розділи виходять не завжди регулярно, але я дуже стараюся радувати вас новими главами! Також хочу перепросити, що не завжди відповідаю на коментарі. Я їх усі читаю, ціную кожне ваше слово, але не завжди знаходжу час чи правильні слова для відповіді. Дякую, що залишаєтесь зі мною та цією історією.