Розділ 48.2

Я мовчала.

– А як… як ти сюди потрапила? – мій голос звучав, як чужий.

"Жозефіна не знала, хто тут захований… Виходить, про мене ніхто не знає, окрім кількох людей. Але вона була зараз тут... а не під вартою разом з іншими аристократами, що виступили проти."

Вона на мить ніби розгубилася, але швидко опанувала себе.

– Я… – її голос затримався в повітрі. – Я присягнула йому у вірності, – тихо сказала вона.

Я відчула, як у мені все стислося.

– Присягнула? Чому? – холодно запитала.

– Я вирішила, що це найкращий варіант протистояти йому. Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче.

Я мовчки чекала продовження.

– Нам вдалося дізнатися, що принц Тео щось приховує... точніше когось. Тебе. А далі все просто, ми приспали твою служницю.

Її слова звучали логічно... От тільки…

Це була не та Жозефіна, яку я знала.

Я дуже добре пам’ятала, як сильно її збентежив вчинок Ізабелли.

Щось тут було не так.

– А… он воно що…

– Я не знаю, скільки ще часу твоя служниця буде спати. Не знаю, яку дозу снодійного вона випила. Якщо хочеш втекти – зараз саме час. Ти ж не хочеш бути разом з вбивцею? – Жозефіна буквально тиснула на мене.

І це виглядало ще більш підозріло.

Та навіть якби я хотіла втекти… не змогла б.

Клятва… та, що я так необдумано дала Теодору, не дозволить мені цього зробити.

Я стиснула руки в кулаки.

– Ні… я залишуся, – твердо сказала я.

– Що?! – її обличчя спотворилося від здивування та обурення. В очах блиснула злість. Її руки стиснулися, наче вона стримувала бажання мене вдарити. – Чому? Він же таке натворив!

– Я так вирішила. – Розкривати справжню причину я не збиралася. – Я спробую… спробую вплинути на нього…

– Ти що, свята? Думаєш, зможеш його врятувати?  – її голос змінився: він звучав злісно і водночас насмішкувато.

– Принаймні спробую, – я відвернулася, даючи їй зрозуміти, що хочу, аби вона пішла.

Настала тиша.

А потім її голос змінився.

– Хм… не очікувала від тебе такої відданості.

Щось було не так.

Я різко розвернулася.

І побачила перед собою зовсім іншу людину.

Це вже не була та Жозефіна, яку я знала.

Її постава… її усмішка… її погляд – усе змінилося.

Холодний, жорсткий блиск у її очах змусив мене знову відчути холод.

– Жозефіна?

– Ти сама не залишила нам вибору, – її голос став ще нижчим, ще холоднішим.

Вона зробила крок назад.

– Треба було погодитися на втечу.

І тоді вона різко гукнула:

– Сюди!

Двері відчинилися з гуркотом, і до кімнати увірвалися гвардійці.

– Схопіть її! В темницю. Ви знаєте куди.

Мене скувало.

"Як вона могла так змінитися?.. Я ж провела з нею чимало часу… Невже це все була гра?"

– Що ти робиш?!

Жозефіна всміхнулася.

– Нічого такого… просто прибираю перешкоду з дороги.

Я стиснула зуби, намагаючись вирватися, але руки гвардійців були сильними.

– Та що з тобою сталося?! Ти ж не була така!

– Про що ти? – вона нахилила голову, ніби розглядаючи мене з цікавістю. – Я завжди була такою…

А тоді я побачила її.

Ще одне знайоме обличчя.

Клариса.

Вона стояла в тіні, схрестивши руки на грудях, і дивилася на мене з презирливою посмішкою.

– І ти тут… – прошепотіла я.

– Звісно, – Клариса зробила крок уперед. – Адже це я допомогла Теодору зайняти його законне місце на троні.

Я відчула, як мій шлунок стискається від огиди.

– А він допоможе зайняти трон мені, – її голос був повен самовпевненості. – А це означає, що тобі немає місця поруч із ним. Я не терплю конкуренції.

– Ти мене вб’єш?

Дівчина скривилася. Здавалося, вона дуже хотіла б позбутися мене раз і назавжди, але щось їй заважало.

– Ні, – її губи смикнулися в усмішці, але очі були холодні. – Але ти станеш прекрасним важелем впливу на Тео. Я дуже не хочу аби він відступив в якийсь момент.

Я не встигла нічого відповісти. Відчула різкий біль в області шиї. А далі була темрява у якій чувся огидний сміх Клариси та Жозефіни.