Розділ 48.1

Кілька годин нічого не відбувалося. Повітря холоднішало, а сонце вже потихеньку рухалося до горизонту, ще якихось пів години – і воно сховається за обрій. Весь цей час я обдумувала появу Жозефіни. Це не давало мені спокою. Вона сказала, що повернеться, але не уточнила, коли саме... Мені залишалося лише чекати.

Раптом ключ у замку провернувся, і двері тихо відчинилися. На порозі стояла Жозефіна. Цього разу вона не ховалася, а доволі впевнено зайшла всередину.

– Привіт... Каміло, – протягнула вона злегка усміхнувшись, хоча її руки ледь помітно тремтіли. – Я ненадовго, боюся, що хтось може дізнатися, що я тут.

Її слова збили мене з пантелику, і з голови вилетіли всі запитання, які я так хотіла їй задати, коли побачу.

Серце гупало десь у горлі, а думки плуталися, не встигаючи скластися в щось виразне.

Я повільно встала, ніби намагаючись втримати рівновагу в нестійкому світі, і зробила крок уперед.

Ще один.

Майже впритул.

Її очі – насторожені, напружені – не відводилися від мого обличчя.

– Дізнатися? Про що ти говориш? Поясни…

Жозефіна важко зітхнула й схилила голову.

– Ти нічого не знаєш?

– Не знаю що?

Мені так остогидло нічого не розуміти! Відчуття було таке, ніби життя проходить повз мене. В світі щось відбувається, а я нічого не знаю, ні на що не можу вплинути. І хоч Тео пообіцяв усе пояснити, не вислухати Жозефіну я просто не могла.

Вона подивилася мені прямо в очі.

– Принц Теодор вчинив переворот, – тихо сказала вона.

У кімнаті стало дуже тихо.

– Що? – у мене пересохло в роті.

В голові зашуміло, наче мене оглушили.

– А Король… королева… і... і... принц Олівер? – слова давалися важко, голос звучав чужим.

– Король мертвий, – її обличчя сповнилося скорботи.

Я похитнулася.

– Королева жива, але її тримають під вартою. Власне, як і більшість аристократів, що виступили проти цього.

Я вдихнула різко, ніби тільки що виринула з-під води.

– Ти маєш на увазі кандидаток у наречені?

– Так, і їх теж… І багато кого з тих, хто був у палаці тієї ночі.

"Тієї ночі…"

Мене зненацька обдало холодом.

"Невже тоді, коли нас викрали?"

"А викрадення… теж його рук справа?"

"Ні."

"НІ!"

Я не хотіла в це вірити. Та факти вперта річ.

– Олівер… – прошепотіла я, ледве змушуючи губи рухатися.

Я боялася почути відповідь.

– Я не знаю… – Жозефіна знизила голос. – Я не бачила його після перевороту.

Вона відвела погляд, і це було найгірше.

Здавалося, що земля під ногами стала ватною. Я намагалася щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Голова йшла обертом, світ розпливався перед очима.

Це був не сон. Це був жах.

Мої руки задрижали, і я схопилася за спинку стільця, щоб не впасти.

"Ні…, ні, це не може бути правдою…"

"Тео… мій Тео… він… убив свого батька?"

"Олівер… він… він може бути мертвим?"

"Ось, що він так боявся мені розповісти… Недаремно боявся…"

"А я?"

"Така дурепа… до останнього вірила в нього…"

"І навіть клятву дала…"

"Дурепа!"

Здається, моє серце й душа заледеніли. Я перестала відчувати щось, окрім безмежної порожнечі.

Жозефіна обережно торкнулася мого плеча.

– Каміло… якщо ти хочеш, я можу допомогти тобі втекти. Але вирішувати треба прямо зараз. Я не впевнена, чи зможу прийти знову…