Розділ 47.3

Я сиділа в кріслі, знову заглибившись у написання щоденника, коли раптом почула, як у дверях тихо провернувся ключ. Двері відчинилися так обережно, ніби хтось намагався не видати себе жодним звуком. Я повернула голову й завмерла від здивування.

У щілині між дверима з’явилася знайома мені голова.

"Жозефіна? "

"Що вона тут робить?" 

"Їй дозволили до мене прийти?

Та судячи з її обережних рухів і настороженого вигляду, ніхто її не пропускав. Більш за все було схоже, що вона проникла до моїх покоїв таємно.

"Але чому?"

– Жозефіна? – тихо запитала я.

Вона здригнулася, ніби тільки зараз помітила мене, а тоді на мить її обличчя осяяло здивування. Але вона швидко взяла себе в руки.

– То це тебе приховує принц Теодор?

Я кліпнула, не зовсім розуміючи суть запитання.

– Так, виходить, що так… Як бачиш, мене тут закрили. – Потисла я плечима, спокійно ніби її прихід був чимось звичайним, хоча якщо чесно в середі у мене зараз вирував вулкан з емоцій.

 – Он воно що...   

Я стримувалася як могла аби не підбігти до неї і не стиснути в обіймах. Проте всидіти на стільці було занадто важко. Я зірвалася з місця прямуючи до неї, і одразу ж завалила її купою запитань: 

– А ти… Чому ти тут? І як сюди потрапила? І що взагалі відбувається в палаці? Жозефіно, ти не уявляєш, яка я рада тебе бачити… хоч одне дружнє обличчя.

Я вже майже наблизилася до неї, але в якийсь момент зупинилася на відстані. Все тому, що її реакція була надто дивною.

Дівчина стиснула губи й озирнулася через плече, ніби хтось міг її почути.

– Я теж рада тебе бачити… але зараз мушу йти.

– Що? Ні, зачекай!

– Я повернуся пізніше, – швидко прошепотіла вона й зачинила за собою двері.

Я так і залишилася стояти, ошелешено дивлячись на місце, де вона щойно стояла.

"Жозефіна…" 

Я справді хотіла поговорити з нею, навіть попри те, що Тео пообіцяв мені відповіді. Але щось у її поведінці мене насторожило. Вона виглядала наляканою, ніби боялася не тільки бути викритою, а й самої розмови зі мною.

"Що вона хотіла сказати? Чому так поспішала?" 

Мої думки перервала поява Марти. Вона зайшла разом із ще однією служницею, яка мовчки прибирала уламки вази.

Я поспішно повернулася до столу за яким сиділа ще кілька хвилин тому та нервово стиснула пальці на сторінках щоденника, намагаючись осмислити побачене. Марта ж уважно стежила за мною й, здається, не пропустила мого збентеження.

– Щось не так, леді Каміло?

– Ні… все гаразд, – запевнила я її, хоча навряд вона мені повірила.

– Хоча… у мене є запитання, – додала я після короткої паузи.

– Запитуйте.

– Чи можна запросити когось до мене… на чай?

Марта як завжди відреагувала абсолютно байдуже на мої слова.

– Ні. Це неможливо. Тільки з розпорядження його високості. А він таких розпоряджень не давав.

– Звісно… – зітхнула я, хоч і передбачала таку відповідь.

"Невже майже ніхто в палаці не знає, що я тут?"

Тепер запитання Жозефіни здавалося ще логічнішим. Але постає інше: чому про моє перебування тут ніхто не знав?

Та вже ввечері я дізналася, що ж приховував Теодор і навіть нарешті змогла вийти з цієї кімнати.