Розділ 47.1

Наступний день нічим не відрізнявся від попереднього. Марта все так само поводилася зухвало, але меж дозволеного не переступала. Очевидно мої вчорашні слова дещо вплинули на неї. Я б можливо відчитала її за кілька дрібних витівок, але відверто почувалася жахливо.

Після нічного візиту Тео я так і не змогла заснути аж до самого ранку. А коли, зрештою, провалилася в сон, Марта безсовісно мене розбудила. Я намагалася її відіслати геть, та, як завжди, вона навіть не думала слухатися. У той момент було простіше зробити, як вона хоче, а потім доспати, ніж сперечатися. Я вмилася, поїла... і наказала їй піти. Але, на мій превеликий жаль, сон уже не йшов. Так і минув день – у роздумах, здогадках... і відчаї.

А вночі знову прийшов Теодор. І все повторилося. Його легкі, ніжні дотики і поцілунки... Мені здавалося, я бачу прекрасний сон, у якому Тео був тільки моїм. Він був щирий, відвертий... і цілував так ніжно...

Саме так. Цього разу я прокинулася, коли він мене цілував, і, не усвідомлюючи, відповіла. А коли прийшла до тями, різко його відштовхнула.

– Що ти робиш?

– Я скучив, – просто відповів він, ніби нічого не сталося.

– Скучив? О так просто?

– Так. Цілий день тебе не бачив. Скучив.

"Чому ти такий милий зараз? Чому так дивишся на мене? Чому говориш такі слова…?"

Його погляд розбивав моє серце на друзки, і я збрешу, якщо скажу, що мені не хотілося просто кинутися в його обійми. Але якби я так вчинила… навряд чи змогла б поважати себе.

Тому я зусиллям волі змусила себе зберегти спокій, приховуючи справжні емоції, і запитала:

– Ти готовий дати відповіді на мої запитання?

– Це так необхідно?

– Так. Звісно.

Тео відвернувся від мене приховуючи свій погляд і тихо відповів:

– Ні, не готовий. 

– Тоді тобі краще піти…

Він різко повернувся аби поглянути на мене. Я бачила біль в його очах. Мої слова ранили його. Але мені теж було боляче від його дій. Ми якийсь час дивилися один одному очі в очі, але це не тривало довго. Вже через мить Тео  сховав свої істинні почуття за різкою усмішкою.

– Як бажаєш… Але я не дозволю тобі мене залишити. Краще змирися, що ти тепер моя.

Так тривало кілька ночей. З єдиною відмінністю – з кожним разом Тео ставав усе похмурішим. Він намагався торкатися мене, хотів поцілувати, але вперто відмовлявся говорити. Тому я щоразу його відштовхувала. Але розуміла: так не могло тривати вічно. Я дуже хотіла вирватися з цієї золотої клітки.

Ця ніч не стала винятком. Тео знову прийшов до мене в покої, але цього разу я чекала на нього, прикинувшись, що сплю. Очікування затяглося, і я вже майже провалилася в сон, коли двері нарешті тихенько відчинилися. В цю мить усе моє тіло миттєво напружилося, ніби струм пробіг по жилах. Сонливість зникла без сліду, та я змусила себе залишатися нерухомою, не видаючи жодних ознак того, що прокинулася.

Я спостерігала за ним, злегка прикривши обличчя ковдрою, аби він нічого не помітив. Хоча в темряві, можливо, й так би не побачив.

Тео зайшов неспішно. Зупинився на відстані й довго дивився в мій бік. Потім важко зітхнув, зняв піджак і підійшов ближче. Сів на краєчок ліжка.

Його рука повільно потягнулася до мене… Але раптом завмерла в повітрі. Ще одне тяжке зітхання – і він прибрав її назад.

Здається, цього разу він не збирався мене будити.

Я не знала, що відчувати.

Просто лежати поруч із ним і не спробувати щось зробити? 

Це було нестерпно.

– Чому ти не торкаєшся мене сьогодні? – мій голос порушив тишу.

Він здригнувся. На мить мені навіть здалося, що я його розбудила.

– Каміло? Ти не спиш? – втомлено запитав він.

Здавалося, він не збирався відповідати на моє запитання, але я не збиралася здаватися.

– Як бачиш. То чому? Кожної ночі ти приходив і робив усе, аби лише торкнутися мене. Що змінилося?

– Чому в твоєму голосі я чую докір? – мені здалося, що він посміхнувся.

– А чому ти не відповідаєш? – обурено запитала я.

На мить запала тиша.

На мить запанувала тиша, а потім, перш ніж я встигла щось зрозуміти, опинилася на спині, притиснута важким чоловічим тілом. Мої руки були заведені за голову й міцно затиснуті його рукою.

– А хіба ти хочеш, щоб я торкався тебе? – напівшепотом промовив він майже впритул до моїх губ. – Ти женеш мене, наче брудного пса… А я просто хочу побути з тобою поруч. Зовсім трохи…  – Його голос був тихий, але сповнений болю. – Ти навіть не уявляєш, наскільки ти мені потрібна.

Він схилив голову до мого плеча, і я відчула, як його хватка слабшає.

– То розкажи мені, – прошепотіла я, готова благати його, аби лише вийти з цього глухого кута.

Зрушити з цієї мертвої точки.

Хоча б кудись.