Розділ 45.1

Прокинулася я вже в палаці. От тільки не у своїх покоях.

Ця спальня була значно більша й розкішніша за ту, в якій я жила раніше. Мене перевдягли й обробили невеликі рани, отримані під час втечі лісом. Звісно, тіло нило, а голова боліла, але загалом я почувалася доволі непогано. До того ж мені страшенно хотілося їсти.

Я піднялася з ліжка й першим ділом вирушила у ванну. Зараз мені найбільше хотілося відчути на шкірі потоки теплої води – чомусь я була впевнена, що це неодмінно допоможе. Але щойно я відкрутила кран, позаду мене пролунав незнайомий голос.

– Доброго дня, леді Каміло.

– А?! – Я перелякано обернулася, щоб побачити, хто знаходився в моїй ванній. Здається, моя реакція була надто бурхливою. Я й сама не розуміла, чому скрикнула, коли почула незнайомий голос за спиною. Можливо, викрадення вплинуло на мене сильніше, ніж я гадала.

Позаду стояла жінка – висока, кремезної статури, років на десять старша за мене. Вона не виказала жодної реакції на мій переляк і спокійно дивилася мені просто в очі. Проте її погляд... щось було у ньому таке... неприємне.

– Ви мене налякали, – спробувала я усміхнутися, аби зменшити градус напруги, але це не подіяло.

– Перепрошую, – холодно відказала вона, навіть не змінюючи виразу обличчя.

– Нічого страшного, – я швидко взяла себе в руки. – А хто ви?

– Моє ім’я Марта. Від сьогодні я ваша особиста служниця.

Я спантеличено кліпнула.

"Що? Особиста служниця? Але навіщо?"

– Особиста служниця… – повільно повторила я. – Але навіщо? І чому я не у своїх покоях?

– Я не володію такою інформацією, – сухо відповіла вона. – Мені наказали наглядати за вами.

"Наглядати за мною?" – Ці слова пролунали, наче до мене приставили не помічницю, а тюремного наглядача.

– Зрозуміло, – протягнула я.

З цих кількох скупих фраз було очевидно, що більше нічого від Марти я не дізнаюся. Потрібно поговорити з кимось іншим – найкраще з Теодором або Олівером. Але спочатку я все ж хотіла прийняти омріяний душ.

– Ви не могли б вийти? Я б хотіла помитися, – ввічливо, але твердо сказала я.

– Моя робота – допомагати вам.

– Я впораюся самостійно, – наполягла я.

– Я не можу залишити вас одну. Тим більше вам було б краще прийняти ванну з травами.

– Дякую, але зараз я не хочу. Я просто хочу прийняти душ.

– Якщо з вами щось станеться, у мене будуть проблеми.

Я стиснула зуби.

– Тоді просто залиш двері прочиненими й стій поруч. Я покличу, якщо знадобиться допомога.

Марта невдоволено стиснула губи, але, на моє щастя, послухалася.

Я швидко скинула нічну сорочку й увійшла під струмені теплої води. Але, на жаль, це не принесло мені очікуваного полегшення. Все, що сталося після пробудження, викликало в мені неясну тривогу, а спілкування з Мартою лише підсилило її. Відчуття напруги не полишало мене, тому я якнайшвидше завершила водні процедури й вийшла з ванної.

Марта, немов справжній наглядач, стояла в одному кроці від дверей.

– Через кілька хвилин вам принесуть сніданок і змінний одяг, – повідомила вона.

– Добре, – коротко відповіла я.

Їжа з’явилася швидко. Я поспіхом поснідала й перевдягнулася в легку сукню, що більше нагадувала домашній одяг, ніж той, що носять при людях у палаці. На моє запитання, чи можна принести щось інше, Марта відповіла категоричне «ні».

– Дякую за допомогу. А тепер я хочу повернутися у свої покої, – сказала я й рушила до дверей. Але не встигла я й двох кроків зробити, як переді мною виросла стіна, на ім'я Марта.

– Щось не так? – напружено поглянула я на неї.

– Вам не можна покидати ці покої.

– Що? Чому?!

– Таке розпорядження його високості.

– Це якась дурниця!

– Ви хочете посперечатися з волею його високості? – зверхньо запитала жінка.

Я… хотіла. І навіть дуже. Але розуміла, що сперечатися з нею марно. Принаймні поки що.

– Тоді передай… тому, хто віддав цей наказ, що я хотіла б з ним поговорити? Це ти можеш зробити?

– Його високість дуже зайнятий.

– Просто передай, – твердо сказала я.

– Добре, я передам. Але не варто розраховувати на швидку відповідь.

Я промовчала.

Важко зітхнувши, я відійшла від Марти й опустилася в оксамитове крісло біля вікна. Вигляд за ним був приголомшливий: величні вежі палацу, освітлені вранішнім сонцем, і десь на горизонті – темна стрічка лісу, звідки я втекла. Але це не заспокоювало.

Відчуття тривоги лише посилювалося.

"Чому я тут? Чому мене замкнули? І головне – хто ж віддав такий наказ?"

Мої думки безперервно кружляли навколо можливих відповідей, коли двері тихо прочинилися. До кімнати увійшла молода служниця, вона швидко підійшла до Марти і щось тихо прошепотіла їй на вухо, а потім так само швидко зникла.