Розділ 44.2

Як виявилося, я не так добре запам’ятала дорогу, як думала. Коли ми їхали назад, ліс здавався абсолютно однаковим, немов нескінченним лабіринтом темних дерев і шелесткого листя. На щастя, моїм основним орієнтиром була річка, тому збитися зі шляху було майже неможливо.

Єдине, що мене непокоїло, – чи зможу я знайти точне місце, де сховався Олівер? Він, мабуть, навіть не очікував, що я повернуся так швидко.

– Здається... це десь тут, – сказала я, коли побачила знайоме дерево. Принаймні, я на це дуже сподівалася.

– Впевнена? – Тео пильно подивився на мене.

– Не зовсім, але варто перевірити.

– Добре, – він розвернувся до охоронців і голосно наказав: – Спішитися! Перевірити все довкола!

Я затамувала подих, слухаючи, як вони рухаються між деревами, розсуваючи гілки, визираючи за кожен кущ.

– Знайшли! – раптом почувся вигук.

Я полегшено видихнула.

Тео теж зіскочив з коня.

– Зачекай тут. Я сам зустріну Олівера.

– Звісно, – кивнула я, хоча всередині мене щось стислося.

Він швидко пішов у той бік, де знайшли його брата. Я не могла бачити, що відбувається, але крізь темряву почула його тихий, майже шепітний голос:

– Ну привіт… брате.

Від цих слів у мене по шкірі пробігли мурашки, і зовсім не в приємному сенсі.

Що саме мене насторожило? Інтонація? Вираз, з яким він це сказав? Я не знала, але в наступну мить почула гучний крик Олівера. А потім – тиша.

Неприємний холод пробіг уздовж хребта.

– Що сталося?! – закричала я, серце шалено калатало.

– Не хвилюйся, – відгукнувся Тео.

Але його голос не приніс мені жодного спокою.

– Що з Олівером? – я не збиралася здаватися.

Проте відповіді не отримала.

Я побачила, як охоронці несуть його на руках. Його обличчя було блідим, а тіло здавалося безвольним.

Тео підійшов до мене й лише тоді, коли сів позаду на коня, міцно обіймаючи мене, відповів:

– Він випадково наступив на хвору ногу й знепритомнів від больового шоку.

– Що?! Як ви могли таке допустити?! – я не розуміла, як це взагалі могло статися.

Тео глянув на мене незадоволено.

– Не варто так за нього перейматися, – глухо промовив він, нахилившись ближче до мого вуха.

Його голос був дивним.

– Як це «не варто»? – я відчула, як у мені підіймається хвиля обурення. – Ми разом стільки пережили… Як я можу не хвилюватися?

– Бачу, ви сильно зблизилися за цей короткий час, – в його голосі промайнули нотки злості.

Я відчула, як напружилися його руки, що тримали мене.

– Я не можу сказати, що ми стали надто близькими, але...

– Можеш не продовжувати, – перебив він мене різко.

Я обернулася до нього, наскільки дозволяла його хватка.

– Чому ти сердишся?

Тео замовк. Я чула лише його рівне дихання у себе у волоссі.

– Я не серджуся… – нарешті відповів він. Його голос звучав тихо й трохи втомлено. – І не хвилюйся про Олівера. Можливо, те, що він знепритомнів, навіть на краще. В такому стані йому було б важко дістатися до палацу.

Я трохи задумалася над його словами й зрештою тихо відповіла:

– Так… можливо, ти маєш рацію.

Ми їхали не надто швидко, зважаючи на стан Олівера… та й мій теж.

Я була вдячна цій неспішній подорожі. Відчуття тепла, яке йшло від Тео, його надійні руки, що обіймали мене, – усе це заспокоювало.

Так, я трохи хвилювалася за Олівера, але мене запевнили, що з ним усе буде гаразд. Що додаткова година їзди ніяк йому не зашкодить.

Тому я просто розслабилася.

І в якусь мить зрозуміла, що мої очі заплющуються, а голова схиляється вперед. Ще трохи  і я просто засну в сідлі.  Та їхати на коні сплячи це вже було занадто. Я потрусила головою проганяючи дрімоту.

– Можеш спати, – прошепотів Тео, нахилившись ближче.

– Ні… я потерплю.

– Просто спи, – його голос був таким м’яким і теплим. – Я стерегтиму твій сон.

Вирішила більше не сперечатися.

Просто заплющила очі й заснула, впевнена, що всі мої проблеми залишилися позаду.

Якби ж я знала, наскільки помилялася…