Розділ 44.1

Раптом у мене полетіла стріла, і я ледь встигла впасти на землю. Серце закалатало так, що, здавалося, зараз вирветься з грудей.

– Стій! Не стріляти! – пролунав голос Теодора. А потім вже спокійніше, але все ще насторожено він запитав. – Хто тут?

Я видихнула й обережно визирнула з-за куща.

– Це я... Каміла, – ледве видавила з себе, голосно наскільки могла.

– Каміла? – його голос був сповнений щирого здивування. Він кілька секунд невідривно дивився на мене, ніби не міг повірити, що бачить мене тут, посеред ночі, у лісі.

– Так, це я, – я наважилася підвестися і поглянути на Тео.

Очевидно, Теодору знадобився деякий час, щоб осмислити ситуацію. Ми невідривно дивилися один на одного. На диво, ніч сьогодні була дуже ясна, і тому я доволі чітко могла бачити, як змінюється його вираз обличчя – спочатку подив, потім недовіра, а далі... полегшення. Раптом він зіскочив з коня і буквально підбіг до мене, одночасно віддаючи накази охоронцям.

– Як... Як ти тут опинилася? – це було  перше що він запитав, коли наблизився. Він присів до мене і одразу взяв моє обличчя в свої руки. Пильно вдивлявся, ніби хотів щось там знайти.

– Нас із Олівером викрали, але ми втекли, – я навіть усміхнулася. Досі не могла повірити, що нам це вдалося. – А ви? Як ви тут опинилися серед ночі? – я справді не очікувала зустріти його саме тут і зараз.

Тео, здається, на мить розгубився, ніби він забув навіщо він тут.

Але вже за секунду він зібрався і, дивлячись мені прямо в очі, сказав:

– Ми знали, що вас викрали.  І звісно вирушили на пошуки. Ми змогли знайти сліди, що вели сюди, в цей ліс.

Я відчула, як у мене запекло в грудях, а на очі навернулися сльози.

– Ви... їхали нам на допомогу? – мій голос тремтів. Я й не знала, чому мене так зворушили ці слова. Можливо, просто саме усвідомлення того, що нас не кинули, що хтось насправді йшов нас рятувати... приносило величезне полегшення. А ще я могла більше не боятися нападників... більше ні.

– Що з тобою? Тобі боляче? – Тео занепокоївся ще більше, його погляд ковзав по моєму тілу, ніби намагаючись знайти рани.

– Ні, – я похитала головою, ковтаючи клубок у горлі. – Все добре. Я просто... просто рада, що все закінчилося...

Я дивилася на Тео і ще більше раділа тому, що саме він був тут і зараз... Між нами досі було так багато недомовок, стільки невисловлених слів, стільки непорозумінь, але зараз... я була така щаслива.

Тео все ще стривожено дивився на мене, а потім, не вагаючись, одним різким рухом згріб у свої обійми. Його руки злегка тремтіли... чи то від страху, чи то від полегшення.  А ще я відчувала, як гучно б'ється його серце.

"Я справді важлива для нього... Тепер я це так чітко бачу, ні відчуваю..."

– Все гаразд, – тихо прошепотіла я, ніби намагаючись заспокоїти не тільки його, а й себе.  – Вже все гаразд.

Він злегка розсміявся й, відсторонившись, запитав:

– Хіба не я маю тебе заспокоювати?  – З посмішкою запитав він.

Здавалося, саме зараз я бачила його справжнього, такого відкритого і вразливого, можливо вперше за весь час...

– Твоя одна присутність уже заспокоює мене.

Тео здався задоволеним відповіддю, але його обличчя швидко набуло серйозного виразу.

– А де Олівер?

– Його поранили...

– Поранили? Сильно? – В його голосі з’явилися сталь і занепокоєння.

– Нога розпухла. Я не знаю, чи це перелом, чи просто розтягнення, але нормально йти він не міг. Тому я вирушила сама, щоб привести допомогу.

– Ти зможеш показати, де він?

– Так, звісно. Це не дуже далеко.

– Добре. Ходімо.

Він узяв мене за руку й повів до коня, підтримуючи. Я не знала, чи робив він це просто для того, щоб допомогти, чи тому, що більше не хотів ховати наших стосунків, але відчувала тепло його долоні... і своє шалене серцебиття.

– Я також можу показати, де знаходилися викрадачі, – сказала я.

– Звісно, але пізніше. Зараз головне – знайти Олівера.

Він був абсолютно правий.

Звісно карету із собою ніхто не брав. Та й вільного коня з ними не було. Тому Тео без роздумів всадив мене на свого коня, а сам сів позаду міцно огортаючи мене своїми руками.

– Показуй дорогу.