Розділ 43.3

Коли мої схлипи поступово стихли, ми просто залишилися сидіти посеред лісу, загублені в абсолютній тиші. Я чула кожен шурхіт, кожен порух вітру між деревами. Звуки ночі лягали на цю тишу природно, ніби були її частиною.

Аж раптом серед усього цього хаосу звуків я усвідомила щось важливе.

Я насторожилася, напружено дослухаючись. Спершу звук був ледве вловимий, але з кожною секундою я ставала все впевненішою.

– Ти казав, нам потрібно дістатися до річки?

– Так.

– Здається, вона десь неподалік.

– Що? Як ти?.. – він подивився на мене здивовано.

– Я чую її шум.

– Здається, в тебе є суперздібності.

– Хороший слух? Ото вже суперздібність.

– Ну, не скажи. Як бачиш, він нам знадобився вже двічі.

– Твоя правда... 

– Треба рухатися вперед,  – твердо сказав Олівер.

– Але ж як? Твоя нога...

– Я зможу йти. Не хвилюйся.

–  Ні, так не піде. Потрібно хоча б накласти шину.

–  Ти зможеш?  – Здається, хтось сумнівався в моїх здібностях.

– В академії у нас був факультатив з першої медичної допомоги. Тому так... зможу.  – Гордо сказала я. Я раділа, що можу бути хоч чимось корисною.

Я наклала імпровізовану шину з гілок і шматка своєї сукні, допомогла йому зробити милицю, і ми рушили вперед. Через десять хвилин добралися до річки й успішно перебрели її.

– Здається... я знаю де ми, - тихо мовив Олівер.

– Знаєш?

– Так... ця річка мені знайома. Вона протікає зовсім не далеко від столиці.

– Так це ж чудово.

– Так. Але я не впевнений, що дійду далі. Попереду надто горбиста місцевість, я зі своєю ногою... не подолаю цей шлях. Тобі доведеться піти самій... і привести на підмогу.

– Що? Ні... Я тебе не кину! – я похитала головою, відступаючи на крок, ніби це могло змінити ситуацію.

– Мені нічого не загрожує. Зараз знайдемо укриття, а ти підеш, – Олівер говорив спокійно, проте в його очах я бачила втому й біль, які він так старанно приховував.

– Ні... я не можу... – голос зірвався, а очі защипало від сліз.

Олівер зітхнув і м'яко торкнувся мого обличчя, витираючи вологу зі щоки.

– Послухай. Наскільки я пам’ятаю карту, неподалік має бути село. Там ти знайдеш допомогу, – він потягнувся до кишені, витягнув медальйон із королівським гербом і вклав мені в долоню. – Ось. Покажеш це старості – і тобі одразу допоможуть. На все піде не більше двох годин. Я впораюсь.

– Але зараз ніч... а ти... ти поранений... – я вперто дивилася йому в очі, шукаючи хоч крихту сумніву в його словах.

– Все буде гаразд, – усміхнувся він. – Ми не маємо іншого вибору.

Я розуміла, що він правий. Розуміла, що зволікати не можна. Тому, зібравши всю волю в кулак, просто кивнула.

Так ми й зробили. Я залишила його, а сама пішла вперед, щоразу оглядаючись, ніби боячись, що він зникне, щойно я відведу погляд.

Я йшла хвилин тридцять, намагаючись рухатися якомога швидше, коли раптом почула цокіт копит. Серце стислося.

"Дорога. Люди. Але хто вони?"

Серце калатало в грудях, але я змусила себе обережно підійти ближче. Я завмерла за деревами, вдивляючись у темряву. В яскравому місячному світлі вималювалася постать вершника. І щойно я впізнала його, всередині все перевернулося.

– Тео! – не стрималася я й закричала з усіх сил.