Розділ 43.2

– Тобі не важко? Я вже трохи відпочила, можу йти сама.

– Не думаю, що вже пройшло десять хвилин.

– То й що... тобі ж важко... – з кожним його кроком я почувалася все більш незручно. Здавалося, що я для нього не союзник, не помічник, а лише тягар. Без мене йому було б значно простіше.

Я відчувала, як його м’язи напружуються щоразу, коли він робить крок, як стає важче дихати. Але Олівер не сповільнювався. Він вперто йшов уперед, ніби доводячи щось не лише мені, а й самому собі.

– Ні... ти не важка.

– Не бреши. Не така я вже й легка.     

Олівер раптом розсміявся.

– Чому смієшся?

– Думаю про те, що мені варто подякувати тому, хто це все спланував.

– Що?! – обурилася я і стукнула його по плечу.

– Ай! Чого б'єшся?

– Бо ти говориш дурниці!

– Жодної брехні. Я справді радий.

– Чому? Тому що ми невідомо де й  тікаємо від найманців?

– Ні. Тому що ти поруч... дуже близько, – його голос став ніжним, майже інтимним. – Думаю, навіть якби наше побачення пройшло ідеально, я б не зміг отак нести тебе в своїх руках.

– Взагалі-то ти несеш мене на спині, – буркнула я, намагаючись зберегти байдужий тон. Але насправді була рада, що він не бачить мого обличчя, бо воно зараз, мабуть, видавало весь спектр емоцій, що вирували в мені. Я списала це на адреналін і небезпеку. Кажуть, що спільна загроза може зблизити, але… Це нічого не змінювало. Я не відчувала до нього того, чого він, можливо, хотів. І краще, щоб він не бачив мого обличчя – так у нього не буде марних ілюзій.

– Але ж мої руки тебе підтримують.  – І демонстративно трохи стиснув мої ноги.

– Все! Досить! Я відпочила! Відпусти мене! – вирішила я і спробувала злізти сама.

– Чекай, стривай...

Я не знаю, що пішло не так, але в якийсь момент Олівер похитнувся і впав на землю, а я звісно впала на нього.

Я швидко скотилася з нього, чим викликала легкий стогін.

– Ти як? – занепокоїлася я. Він не відповідав. Я перевернула його на спину і побачила, як його обличчя перекошене від болю.

– Олівер?! Що болить?!

– Нога..., – простогнав він.

Я уважніше придивилася й помітила темні плями крові на його штанині. Серце стиснулося від тривоги. Обережно, намагаючись не завдати йому зайвого болю, задерла тканину й ахнула. Рана була не надто великою, але набряк, що розповзався по нозі, виглядав дуже загрозливо.

– Ти йшов увесь цей час із такою ногою?! І тобі не боліло?!

– Можна було потерпіти...

– Але ж навіщо ти вирішив мене нести?

– Я тоді майже не відчував болю, – слабко усміхнувся він. Здавалося, що гострий біль від падіння трохи вщух, і йому стало легше. Це мало б мене заспокоїти… Але сил триматися більше не було.

Я відсіла від нього на недалеко... і заплакала. Сльози гарячими доріжками стікали щоками, одна за одною, без упину.

– Хей... ну що ти... не плач, – Він присунувся до мене ближче й почав гладити по спині. – Перестань... прошу, я зовсім не вмію втішати дівчат.

Я підняла на нього заплакані очі й пробурмотіла:

– Пора вчитися... – і знову розридалася.

Я виплескувала все, що до цього стримувала в собі… Весь страх, що накопичився за останні години. Я знала, що не можна зупинятися, не можна піддаватися паніці, але Олівер усе одно не міг іти, а значить, ми вже не могли рухатися далі. Тому я дозволила собі цю хвилинну слабкість.