Розділ 43.1

Ми бігли щосили. Адреналін вирував у крові, змушуючи рухатися вперед, хай там що. Одночасно ми дослухалися до навколишніх звуків, намагаючись упевнитися, що за нами ніхто не слідує...

Хвилин через п’ятнадцять, коли сили почали згасати, а легені палали від холодного осіннього повітря, ми нарешті трохи пригальмували й перейшли на швидку ходу. Тільки тоді я почала звертати увагу на навколишній світ. З кожним нашим кроком ми ставали все далі від нападників і все ближче до невідомого.

"Де ми знаходимося?"

"Куди нам іти?" 

"Які небезпеки нас чекають у цьому лісі? Розбійники? Дикі звірі?" 

Голова розривалася від думок, а страх став уже вірним супутником.  Саме він зараз гнав нас вперед, але мої сили були не безкінечні.

– Я більше... не можу, – ледве переводячи подих, в якийсь момент сказала я, плентаючись за Олівером.

– Ми ще недостатньо далеко відійшли,  – сухо сказав він не збавляючи швидкості.

– Але куди ми йдемо? Ти знаєш?

– Я не впевнений... Навряд чи нас відвезли дуже далеко від столиці.

– Звідки ти знаєш? Скільки взагалі часу ми були непритомні?

– Судячи зі снодійного, не більше дванадцяти годин. А оскільки снодійне було в газоподібному вигляді, можливо ще менше.

– Он як, – я здивовано глянула на нього. 

"Звідки він це все знає? Так, він згадував про підготовку... але це все одно вражає."

– Думаю, нам варто хоч трохи перепочити... будь ласка. Я справді більше не можу. – Мені не хотілося бути тягарем, але після такої гонитви мені життєво необхідно було хоч десять хвилин відпочинку.

Олівер зупинився, на мить задумався. Подивився вперед, туди куди ми тримали шлях, потім назад, туди звідки ми щойно втекли і кивнув для себе, очевидно приймаючи якесь рішення.

– Я тебе понесу.

– Що?! – я шоковано застигла від його слів. – Ні, не можна. Ти теж сильно втомився. – На мою думку це справді була погана ідея. – Тобі буде ще важче.

– З тобою на руках я буду йти повільно. Краще повільно рухатися, ніж стояти на місці, – твердо сказав він. Його рішучість та відданість вражала. У цю мить він здавався мені справжнім принцом... кронпринцом. Такий Олівер дійсно міг би стати гідним правителем нашої країни.

– Ти впевнений? – перепитала я, все ще вагаючись.

– Так. Потрібно забратися звідси якнайдалі. Я впевнений у них є коні... і є пси. Їм не стане труднощів нас вислідити. Нам потрібно дістатися до річки, перш ніж нас почнуть шукати. Тоді загубитися буде значно легше.

– Я зрозуміла. Добре. Неси. – Кивнула я.  – Але лише десять хвилин, далі я піду самостійно.

– Як скажеш, – нарешті на його обличчі з’явилася така знайома посмішка. Хоча серйозність йому також дуже личила. Але навіть у ці моменти він був зовсім не схожий на Тео.

"І чому я постійно їх порівнюю? Краще це припинити..."

Олівер присів і сказав:

– Забирайся мені на спину. Так буде простіше.

– Добре. – Я зніяковіла, але зробила, як він сказав. Відчувати його так близько було... незвично. 

Декілька хвилин ми мовчки рухалися вперед, просто вперед, аби тільки подалі від наших викрадачів.