Розділ 42.3

Якийсь час ми сиділи мовчки, аж поки у мене не забурчало в животі. 

– Ти зголодніла, – не запитав, а констатував Олівер. 

– Так. Ні... це зараз не важливо. 

– Це може бути важливо. – Що ти маєш на увазі? 

– Навіть якщо ми виберемося, невідомо, де саме ми знаходимося і скільки часу знадобиться, аби дістатися цивілізації. Нам знадобляться сили. 

– Я все одно не думаю, що їсти... ЦЕ, така вже хороша ідея. Хліб лежав на брудній підлозі... хто знає, чим ми можемо заразитися. 

– Давай удамо, що ми його їли, відщипнемо частину, але з’їмо лише середину. Так тебе влаштує? 

– Влаштує.

Ми з’їли зовсім небагато й вирішили частину взяти з собою. Далі це може стати в більшій нагоді ніж зараз.

На наше щастя, до нас більше ніхто не заглядав. Хоч ми кілька разів і чули кроки та голоси, ніхто не звертав на нас уваги. Сонце вже не світило, і ми були майже готові спробувати втекти, коли раптом почули важкі кроки та чоловічий п’яний голос:

– Десь тут була така гарна пташка... Пташко, ти де?! Пташко?!

– Яку ще пташку він шукає? – тихо запитала я в Олівера.

Ми вже накинули собі на руки й ноги мотузки, аби виглядати зв’язаними, і завмерли, намагаючись не ворушитися. 

– Боюся, він говорить не про птахів, – я почула в його голосі сильну тривогу. 

– Тоді? 

– Так. Я думаю, він зараз шукає тебе...

– Але... але...  – Паніка почала накривати мене з головою...

Я весь цей час трималася лише тому, що не відчувала прямої загрози життю... і, звісно, тому, що вірила в Олівера. Вірила, що він буде поруч, що не залишить мене. Можливо, це було не зовсім розумно, але саме ця віра давала мені сили стримувати страхи, які раз по раз намагалися вирватися з-під контролю.

– Все буде добре. Я не дам тебе скривдити... - Тихо шепнув він.

Олівер виявився правий. Уже за хвилину чоловік зупинився біля нашої ями. Він кілька разів спробував підняти дерев’яну кришку, але йому це погано вдавалося. Вона щоразу вислизала з рук, а одного разу навіть придавила йому ногу.

– Ах ти ж ***, клята ***. Довбана ***! – вилаявся він.

Я затамувала подих, сподіваючись, що він відмовиться від своєї ідеї й просто піде геть. Але, здається, падіння кришки на ногу тільки розлютило його. Наступна спроба виявилася вдалою – він буквально відкинув кришку геть.

– Ооо... а ось і пташка, – він гидко розсміявся.

Я завмерла, а паніка почала знову наростати.

– Зараз я з тобою розважуся...

– Ні! – мій переляканий крик зірвався з губ, перш ніж я змогла себе стримати.

– Не кричи, – прошепотів Олівер. – На галас можуть збігтися інші. Я з ним справлюся.

Я зціпила зуби й міцно заплющила очі, намагаючись зосередитися на диханні.

Тим часом чоловік притягнув драбину й скинув її в яму. Ледь не впавши, незграбно зліз униз. Зупинився, ковзнув по нас п’яним, розпусним поглядом і хрипло промовив:

– Ніхто ж не дізнається... якщо я трохи розважуся... – Він перевів погляд на Олівера. – Хм... ти ж не розкажеш, принце?

І з усієї сили вдарив його ногою по гомілці. Я почула глухий звук, навіть здалося, що щось хруснуло. Але Олівер, крім глухого стогону, ніяк не виказав свого болю.

– Якщо, звісно, ти не хочеш, щоб я і з тобою побавився, – він похабно посміхнувся й розсміявся. – Ну ж бо, пташко, йди сюди!

Він потягнувся до моїх ніг. Інстинкти одразу взяли гору. Я почала відбиватися від його рук, ще до того, як він встиг мене торкнутися.  Саме в цей момент мотузка злетіла з моїх ніг.

– Це ще що за...?! – чоловік застиг, намагаючись осмислити, що відбувається.

Він уже збирався відкрити рота, щоб закричати на всю округу, але Олівер був спритніший. У лічені секунди він підхопився й одним точним ударом вирубив нападника. А потім навіть устиг акуратно підхопити й покласти його на землю, щоб той не впав із гучним гуркотом.

– Ти як? – його голос звучав стурбовано.

– Нормально... – я видихнула, все ще не до кінця усвідомлюючи, що небезпека вже минула.

– А ти? Як твоя нога?

– Жити буду.

– Добре... 

– Він провів рукою по обличчю, ніби скидаючи залишки напруги. – Здається, нам пощастило. Навіть драбина є, щоб вибратися.

Так і було. Насправді яма була не надто глибокою. Олівер міг зачепитися за її край руками, і судячи з його навичок навіть зміг би вибратися назовні, а от за себе я не була така впевнена.Тому так, драбина й відкрита кришка були справжнім подарунком долі.

Ми швидко зв’язали нападника, додатково зробивши з мотузки кляп, щоб він не зміг покликати на допомогу, коли прийде до тями. Потім обережно, не створюючи зайвого шуму, піднялися нагору.

Нам справді пощастило. Ми змогли вибратися й навіть замести сліди. Тепер залишалося лише повернутися додому.