Розділ 42.2

Так ми і вчинили. Попереду було ще чимало часу, судячи з того, що сонце світило прямо на нас через щілини дошки над ямою, в якій ми знаходились. Я вже почала відчувати перший голод, але навіть дивитися на буханець хліба, що лежав на землі, не хотілося. Я намагалася відволіктися й просто розмовляти з Олівером, аби ні про що не думати. 

Цей короткий відрізок часу на одинці, допоміг мені пізнати його ще трохи краще.

Він розповів, що його, як принца, готували до ситуацій викрадення, і він має чимало знань з цих питань. І не просто готували... його навіть кілька разів викрадали, аби перевірити його вміння. А ще він повідав мені, що у нього в зубі знаходиться маленька капсула з сильною отрутою... просто про всяк випадок. Ця інформація вразила мене. Я й уявити не могла, через що йому довелося пройти. І хоч розуміла, що це, напевно, була необхідність заради його безпеки, все одно важко було уявити молодого хлопця, по суті ще зовсім дитину, якого піддавали таким випробуванням. А він розповідав про це так легко, ніби це були якісь дрібниці.

– Я й уявити собі не могла, – тихо сказала я, а в очах уже стояли сльози. – Ти що, зібралася плакати? – перелякано запитав він. 

– Ні, – шмигнула я носом. – Не вигадуй. 

– Я ж бачу... очі вже повні сліз. Не треба... не варто мене жаліти. Я сам вибрав цей шлях. 

– Як ти міг його вибрати? Ти ж просто народився принцом. 

– Так то воно так, але навчання подібним речам починається у дванадцять років... і тоді мені дали вибір. Я міг відмовитися й оточити себе охороною, в тому числі й таємною. 

– Але не став... 

– Не став. Свобода була мені дорожче. А ще, я вже тоді розумів відповідальність, яку на мене покладають. От тільки не знав, що в мене, можливо, є той, з ким можна розділити цю відповідальність. 

– Ти про Теодора? 

– Ти так легко звеш його на ім'я. 

Я знітилася. 

– Ти ж знаєш... 

– Знаю... він тобі подобається...

Я не стала його виправляти, не стала розповідати, що мої почуття дещо глибші. Я знала, що таке симпатія... але цього разу відчувала більше. Принаймні, так мені здавалося. А час покаже.

– Так. 

– Тільки ніяк не можу зрозуміти чому. Ми ж однакові, принаймні на вигляд. Чому не я? 

– Це не правда. Ви дуже різні. 

– І чим же? – з сумом запитав він. – Чим він кращий за мене? Тим, що його обділила доля? 

– Перестань... 

– Тим, що у нього було таке важке й безрадісне життя? 

– Досить...

Я намагалася зупинити Олівера, та він все продовжував. Здається, ніби він нарешті міг висказати все те, що так довго приховував в середині.

– Тим що весь такий загадковий і таємничий...?

Він говорив зі злістю, але мені здавалося, що ця злість була направлена не на мене, і навіть не на Тео... а на себе... на те, що він не був поруч з братом... на те, що батьки обрали його, а не Тео... Здавалося, якби Олівер міг, він би з радістю помінявся місцями з братом, якби тільки це могло все виправити.

– Не треба... перестань. Ніхто з вас не кращий і не гірший, – я погладила його по руці, намагаючись заспокоїти. 

– Тоді чому? 

– Хіба ж є відповідь на це запитання? Так склалося... 

– Так склалося... І в мене немає жодного шансу? – з болем у голосі запитав Олівер, уникаючи дивитися мені в очі.

Я знала, що саме зараз потрібно відповісти чітко й остаточно... Але це було так важко.

– Я не знаю... як складуться наші відносини з Тео. Все дуже складно й заплутано зараз... але... 

– Але? 

– Але... я не думаю, що коли-небудь зможу мати до тебе якісь почуття, окрім дружніх. 

– Друг. Чудово... що може бути гірше.

– Припини... 

– Не думаю, що перестану, поки в мене є хоч найменший шанс, – тихо сказав він. Але я не була впевнена, говорив він це мені чи собі.