Розділ 42.1

Я навіть розвернулася до Олівера, хоч як це було складно, аби поглянути на нього дуже виразним поглядом. І в цей погляд я вклала абсолютно все, що про нього зараз думала.

– Що?

– Здогадайся.

– Ти хочеш мене вбити? – невинно запитав він.

– Дуже. Але ти мені потрібен, аби вибратися звідси живою.

– Я радий, що хоча б для чогось тобі потрібен.

Я важко зітхнула. Зараз точно не час змагатися в словесних баталіях.

– Давай зосередимося на справі.

– Я ж тільки за. То як мені його діставати – руками чи...?

– Звісно, руками! – пошепки крикнула я.

У нас пішло трохи часу, аби змінити положення, але зрештою його руки опинилися доволі близько до моїх… до ножа.

– Ніколи не думав, що перший раз, коли мої руки опиняться в тебе під сукнею, буде таким.

Я скосила на нього очі.

– І з чого ти взагалі взяв, що твої руки можуть опинитися в мене під сукнею? – обурилася я… але майже одразу про це пошкодувала.

– Це абсолютно природно, що…

– Досить. Нічого не хочу знати. Діставай ніж.

– А куди саме я маю залізти рукою? До правої чи до лівої… хм… частини?

– Посередині, – кинула крізь зуби.

– А?

– Це, на перший погляд, невелика прикраса, схожа на брошку. Вона прикріплена посередині. Має бути дуже легко дістати.

– Так… так… відчуваю. Але ж як шкода…

– Замовкни, – не стрималася я.

А сама тільки й намагалася не думати про його руки, що знаходилися зараз так близько до моїх грудей. Вся ця ситуація була просто ідіотською. Я знаходилася в полоні якихось відморозків на дні ями, зв’язана, а кронпринц нашого королівства нишпорив у моєму ліфі… і ще й був надзвичайно радий цьому.

– Ох! І не соромно юній леді так розмовляти? Та ще й із принцом?

– Зважаючи на те, де зараз знаходяться руки цього самого принца – ні.

– Твоя правда… – Легко погодився він. – Так… Знайшов щось схоже на брошку… Ти впевнена, що це ніж? Зовсім не схоже, і надто маленьке…

– Впевнена. Діставай.

Щоб витягнути мій потаємний ніж, знадобилося ще кілька хвилин, але зрештою Олівер впорався.

– І що тепер? Що з цим робити?

– Натисни посередині – з’явиться лезо.

– Посередині? Оп… і справді… Але хіба це можна назвати ножем?

– Взагалі-то він доволі гострий. Я ним одного разу навіть порізалася.

– Справді? Тоді легко розріжу мотузку… не раз таке робив.

Я здивовано глянула на нього, але не стала нічого питати. Якщо для нього це не проблема, тим краще. І справді, вже за кілька хвилин мотузки на його руках були розрізані, а потім він узявся за свої ноги.

– Може, теж розрізати? Так буде швидше.

– Нам ще може знадобитися видимість мотузок. Хто знає, чи вони ще прийдуть до нас, чи ні.

Я лише кивнула, терпляче чекаючи, коли ж він розв’яже і мене. Тільки-но мотузки зникли, я зрозуміла, наскільки мені було незручно. Розігнутися і просто нормально сісти здавалося неймовірним блаженством.

– Ось, тримай… свій супер ніж, – з насмішкою сказав Олівер.

– Ей! Він нас щойно врятував. Трохи більше поваги.

– Пробач, пробач. Повертаю тобі твого ножа – рятівника наших життів. Якщо ми виберемося звідси живими, я збережу його на пам’ять на довгі роки життя… Люди будуть вклонятися йому, як рятівнику життя кронпринца.

– Ти закінчив? – скептично глянула я на нього.

– Закінчив.

– Чудово. А тепер віддай ніж. Може, ще знадобиться.

Я вихопила його з рук принца й одразу ж вирішила заховати на місце. Але помітила, що Олівер уважно стежить за моїми руками.

– Ти справді думаєш, що я буду робити це при тобі?

– А що не  будеш? – і стільки надії було в його голосі, ніби я зараз погляну в його великі благаючі очі і одразу погоджуся на все, щоб він не попросив.

У відповідь я лише підняла одну брову й демонстративно відвернулася. А коли закінчила, запитала:

– І що тепер будемо робити?

– Спочатку підготуємо мотузки, щоб у разі чого швидко накинути їх на себе – і це виглядало реалістично.

– А далі?

– А далі будемо чекати… Найкращий час для втечі – сутінки або ніч.