Розділ 41.2

На щастя, ми все ще лежали майже так само, як і до того, як отямилися, тому вдати, що ми непритомні, не склало проблеми.

Кроки ставали все голоснішими. Так само як і голоси.

– І довго нам їх тут тримати? Я б краще зайнявся чимось цікавішим, ніж няньчився з високородними.

– Будемо тримати стільки, скільки треба. І не забувай – вони потрібні живими.

– Ага, знаю…

Судячи з розмови, це були найманці. А ще Олівер мав рацію – нас не збиралися вбивати. Поки що.

Дошки над нами заскрипіли, і приміщення залило різке світло.

– Ще у відключці?  – Запитав один.

– Як бачиш. Або добре прикидаються, – хмикнув другий голос. – Кинь їм їжу.

Щось полетіло вниз і глухо вдарилося об землю.

– А їсти вони як будуть? Ми ж їх зв’язали.

– В тебе є бажання спускатися вниз і годувати їх із ложечки? – з сарказмом запитав головний.

– Та нє. То я так. Просто спитав.

– Будуть голодні – впораються. Із землі поїдять і з миски поп'ють... як собаки,  – розсміявся чоловік, а потім кришка грюкнула, знову огортаючи нас напівтемрявою.

Голос почали віддалятися, але я все ж таки змогла почути кілька дуже важливих слів.

- Сьогодні гульбанимо, раз нема поки роботи.

- Добро.

Коли голоси зовсім стихли, тільки тоді я наважилася відкрити очі.

– Ти мав рацію. Нас не вб’ють.

– Так. Але тепер мені цікаво, хто ж наказав нас викрасти… і навіщо.

– Тебе. Я думаю, що я тут просто за компанію, випадковий свідок.

– Думаєш?

– А ти ні?

– Не впевнений, що ти просто випадковий свідок. Якби це було так, навряд чи тебе б залишили в живих.

– Логічно… – варто було радіти, що мене вирішили не вбивати одразу, але щось підказувало, що це не означало нічого хорошого.  – Є якісь думки як будемо вибиратися?

– А чи в нас вийде?

– Ти ж чув... вони сьогодні йдуть в загул.

– Ні, я цього не чув. Ти впевнена?

– Абсолютно. Я почула, як вони про це говорили. Думаю, це наш шанс. Іншого може й не бути.

Олівер задумався.

– Твоя правда. Це справді може бути єдиний шанс на втечу. Є тільки одна проблема. Ми на дні ями, зв’язані по руках і ногах.

– У тебе немає якогось захованого ножа?

– Був… у чоботі. Але я не впевнений, що його не забрали.

– Дай я спробую дістати.

Він посунув ноги ближче до моїх рук, і ми заходилися нишпорити, намагаючись дістати зброю, але після десяти хвилин невдалих спроб я видихнула:

– Нічого не виходить.

– Я бачу…

– Доведеться скористатися моїм ножем.

– У тебе теж є ніж? Стоп. Не це питання… ЧОМУ ми не спробували ним скористатися раніше?!

– Нууу… – я взагалі не збиралася про нього згадувати. Але що вже поробиш. Ситуація безвихідна. – Він маленький… Дуже маленький.

– І де ж він?

– У ліфі, – тихо пробурмотіла я.

Напевно занадто тихенько, тому що Олівер перепитав:

– Де?

– У мене… в ліфі, – процідила крізь зуби.

– Ще раз... де?

"Та ти глухий чи що?!"

– В ДЕКОЛЬТЕ! – майже крикнула я, але вчасно прикусила язика.  Ще не вистачало, аби нас хтось почув. На кілька секунд запанувала тиша. Не знаю як там Олівер, може обдумував мої слова, але я в цей час прислухалася чи не має нікого поруч, але все було тихо.

– В декольте, кажеш, – протягнув Олівер.

Я закотила очі.

– Навіть не починай.

– І не збирався. Лише одне запитання…

– Давай. –  Я погодилася лише тому, що хотіла швидше з цим покінчити.

– Чому ти носиш ніж з собою... і чому саме там?

– Це два запитання.

– І?

– І ні на жодне з них я не збираюся відповідати, - я б звісно могла відповісти, але вирішила, що не хочу. От просто так.

– Так не чесно.

– Все чесно.

– Але ж цікаво.

– А вибратися звідси тобі не цікаво?

– Ну скажи, -  не здавався принц.

"Знайшов час коли такими дурницями займатися."

– Скажу, якщо виберемось.

– Домовились. То як мені його дістати... руками... чи може ротом?