Розділ 41.1

Прокидатися було страшенно неприємно. В роті відчувалася сухість і нещадно боліла голова. Але найбільша проблема полягала в тому, що мої руки і ноги були зв'язані.

Мені знадобилося кілька хвилин аби прийти до тями і ще трохи часу, щоб пригадати, що саме сталося. А коли нарешті згадала, спробувала різко сісти…

Дарма. 

Я ледве змогла зайняти вертикальне положення, та через відсутність нормального балансу та легке запаморочення в голові, я повалилася назад і приземлилася точнісінько на Олівера.

– Ууух… За що ж ти мене так не любиш, Каміло? – простогнав кронпринц.

– Вибач… вибач, – я намагалася злізти з нього, використовуючи ті частини рук, що були мені ще доступні, а саме лікті, але, схоже, цим лише погіршила ситуацію.

– Оуу… Досить. Просто скотися вже з мене…

– Добре, добре… – власне, так я і зробила.

Ситуація здавалася комічною, і при інших обставинах я можливо посміялася, але зараз страх стискав 

В іншій ситуації я, можливо, навіть посміялася  б, але зараз мене охопив страх. Та я всіма силами намагалася триматися і не піддаватися йому. Паніка лише погіршить ситуацію, а от холодний, тверезий розум міг допомогти.

Лежачи на боці, я оглянула місце де нас тримали. Жодного вікна. Тільки дерев’яні стіни з тонкими щілинами, крізь які нічого не було видно. Лише згори пробивалося тьмяне світло. 

"Як в ямі",  – подумалося мені... хоч швидше за все так воно й було.

– Я так розумію, нас викрали?  – кинула я безглузду фразу, аби позбутися тиші, яка нещадно тисла на мене. 

– І як ти здогадалася? – голос Олівера був густо присмачений сарказмом. І взагалі, його слова зараз звучали більш ніж грубо.

У цю мить я пригадала того принца, якого вперше зустріла на відпочинку – такий самий неприємний та нестерпний.

– Ти сердишся, бо я випадково тебе вдарила, чи тому, що нас викрали?

– Що? Ти верзеш якісь дурниці.

– Тоді перестань говорити зі мною таким тоном. Ні твій сарказм, ні твоє роздратування нам зараз не допоможуть.

Кілька секунд він мовчав, а потім тихо зітхнув:

– Пробач…

Він не став пояснювати свою поведінку і свої неприємні слова в мою адресу. Але це й не було потрібно. Здається я починала розуміти, що це була його несвідома реакція на стрес.

– Нічого...

Знову запанувала тиша. Я думала про те, як я вляпалася в подібне. А головне – як тепер вибиратися?

– Маєш ідеї? – запитала я, коли мовчанка знову стала нестерпною.

– Ні… Поки що жодних. Не зрозуміло де ми... не зрозуміло навіщо нас викрали... не зрозуміло, що хочуть з нами зробити... не зрозуміло...

– Так, зрозуміла, що нічого не зрозуміло.

– Тепер сердишся ти.

– Це не злість. Це страх. Мені легше діяти або хоча б щось планувати, ніж просто сидіти склавши руки. Інакше мене накриє.

– У мене є одна втішна новина.

– Справді? Давай.

– Якби нас хотіли вбити, то зробили б це одразу. Тож принаймні ми не помремо найближчим часом.

– Це втішає. Але де гарантії, що вони не передумають... найближчим часом?

– Їх нема.

– Дякую, дуже заспокоїв, – тихо буркнула я.

– Що?

– Кажу, дякую... за старання мене втішити.

– А, це... Завжди, будь ласка, – до нього повернулася його звична глузлива манера спілкування, але дивним чином це подіяло на мене заспокійливо.

– Хтось іде! Швидко, прикинься, що все ще спиш!  – Пошепки сказав Олівер.