Розділ 40.1

Ми тихо вийшли з вітальні під пильними поглядами Теодора та Клариси. Що саме діялося в їхніх головах, залишалося для мене загадкою. Думки Клариси мене мало цікавили, але от Теодор… Його мовчання сердило й дратувало, бо я не могла його зрозуміти.

І зараз це роздратування досягло своєї межі.

Настільки, що я навіть була рада піти. Навіть була рада йти разом із Олівером.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Зараз мені була потрібна ця тиша... хоча б трохи часу. І я була вдячна, що Олівер дав мені цю мить, аби заспокоїтися.

– Ти не пошкодуєш, – тихо сказав кронпринц.

– Сподіваюся…, – Я все ще була сердита, але емоції потихеньку влягалися. І зараз мені вже не здавалося, що піти кудись з кронпринцом це була така вже хороша ідея. Мені було неспокійно, а в голові звучало лише одне запитання: "Чи не зробила я помилку?". Щоб я собі не думала, якби не сердилася, я все ще хотіла отримати наш шанс на довго і щасливо з Теодором... І зараз переживала, чи мої дії не перекреслять все це раз і назавжди.

Я хотіла сходити за верхнім одягом, та Олівер запевнив мене, що це не потрібно. І справді, біля виходу з палацу нас уже чекали плащі. А на вулиці – екіпаж.

Я зупинилася.

– Ти спланував це з самого початку? – підозріло звузила очі.

– Що саме? – На мене ж дивилися очі невинної дитини.

"Напевно, маленьким, Олівер міг отримати все, що тільки забажає, таким поглядом… І я майже впевнена, що часто цим користувався. Але Тео… Я ніколи не бачила подібного погляду в нього..."

– Не прикидайся, – скептично зиркнула на нього.

Олівер усміхнувся скидаючи з себе цю маску.

– Я хотів запросити тебе на прогулянку після вечері, тому все й підготував. Але я ж не міг знати, погодишся ти чи ні. Мені просто пощастило.

Я зітхнула.

Я чудово розуміла, що, можливо, він навмисно підштовхував Теодора та Кларису до конфлікту, щоб ми швидше залишили вечерю. Але довести цього не могла, тож вирішила просто розслабитися.

Кронпринц подав мені руку, але я проігнорувала жест і самостійно сіла в карету. Олівер розсміявся, вмощуючись тісно біля мене.

– Відсядь на протилежний бік, – незворушно сказала я.

– Ні. Хочу бути якомога ближче до тебе.

– Не відсядеш – взагалі нікуди не поїду.

– Вистрибнеш із карети на ходу?

Я не збиралася цього робити, але не хотіла здавати позицій.

– Якщо треба – вистрибну.

– Жорстока… Ти раниш мене в самісіньке серце.

– Буваю і така, - буркнула я.

Відверто кажучи мене вже не так сильно дратувала ця часто дитяча поведінка Олівера. Так, він і справді був легковажним, на перший погляд, але я вже багато разів бачила, як він легко відкидав всю грайливість і ставав абсолютно серйозним і зосередженим коли це було потрібно.

– Мені все подобається. - Тихо сказав він з легкою посмішкою на губах. – Я хочу дізнатися, якою ще ти можеш бути.

– Та невже? – Я всміхнулася, приймаючи гру. Мені хотілося показати йому, що я не зовсім не така, якою він мене уявляє. Я просто звичайна дівчина, яких навколо дуже й дуже багато.

Але раптом карета різко зупинилася, а ззовні почувся незрозумілий шум.

– Ми вже приїхали? – Стривожено запитала я, прислухаючись до того, що відбувається назовні. 

– Ні… Не повинні були, – напружено відповів Олівер. 

Він збирався виглянути у вікно карети,  та наступної миті дверцята різко розчинилися.

Щось темне й незрозуміле полетіло всередину.

– Треба тікати!  – Крикнув принц, здається чудово розуміючи, що саме прилетіло в середину.

Та за ті кілька секунд, що в нас були, ми не встигли й кроку зробити. А карету вже заповнив густий сивий дим.

Голова пішла обертом.

Все потемніло.

Останнє, що я відчула, – як тіло Олівера повільно падає поруч.

А потім я теж зникла в темряві.