Розділ 39.2

– Політика, звісно, цікава тема, але, мабуть, не надто підходить для світської бесіди за вечерею. Можливо, краще поговорити про щось інше?

– Думаю, ви просто не розбираєтеся в цьому, ось і хочете змінити тему, – зневажливо відрізала Клариса.

– Слідкуйте за своїми словами, – раптом різко кинув Олівер.

– Леді Кларисо, – спокійно втрутився Теодор. – Думаю, нам усім варто трохи заспокоїтися й просто насолодитися вечерею.

На мій великий подив, дівчина ще кілька секунд дивилася на нього, а потім раптом усміхнулася, наче нічого не сталося.

– Ви абсолютно праві, ваша високосте. Думаю, варто змінити тему, щоб вона була цікавою для всіх.

Але те, що я побачила, мене не заспокоїло.

"Чому вона його послухала?"

 "Які між ними стосунки?!"

– Тоді у мене є запитання, якщо ви не проти, – сказала я, відчуваючи, як у мені закипає цікавість, змішана з роздратуванням.

– Запитуйте.

– Леді Кларисо, ви якось згадували, що були знайомі з його високістю Теодором ще до відбору. Мені дуже цікаво, як так сталося?

Вона подивилася на мене з насмішкою.

– Та невже?

– Так…

– Як я вже говорила… раніше… – Витримала пауза і глузливо відповіла, – Я не збираюся ділитися цією інформацією.

"Вона й справді не зобов’язана мені нічого розповідати… Але чому мовчить Теодор?!"

– Зрозуміло… Значить, це секрет.

– Саме так, – зухвало всміхнулася Клариса. – Це наш секрет…

Я перевела погляд на Тео. Але він не дивився на мене.

"Що це все означає?!"

– Як цікаво… – втрутився Олівер. – Ми теж із леді Камілою познайомилися ще до відбору.

В цей момент я нарешті змогла побачити очі Теодора. Темні наче грозове небо. Але хіба він має право сердитися, коли сам приховує стільки всього?

– Так, я вже розповідала, – швидко сказала я. – Леді Клариса в курсі.

– Так, так, – підтвердила вона з посмішкою на обличчі.

– Та невже? Тоді це новина лише для мого брата.  – І всі погляди зійшлися на Тео.

– Не бачу в цьому нічого особливого, – сухо кинув Теодор, явно бажаючи закрити тему.

– Ну чому ж… Якби не наша зустріч під час відпочинку... Цієї прекрасної леді, – Олівер узяв мене за руку й поглянув у очі, – могло б сьогодні тут і не бути.

Я спробувала забрати руку, але він не відпускав.

– Думаю… леді не надто подобається твоя нав’язлива увага, – голос Теодора звучав глибше й холодніше, ніж зазвичай.

Напруга за столом зростала з кожною секундою. Ми всі були на межі… Всі, окрім леді Клариси.

Вона спостерігала за нами з ледь прихованою усмішкою, ніби хижак, що терпляче чекає моменту для вирішального удару. В її очах не було ні злості, ні ревнощів – лише щире зацікавлення.

І, можливо, ще щось.

Злорадство.

Їй приносило задоволення дивитися, як брати все більше й більше віддаляються один від одного.

Я відчула, як в грудях наростає важкість.

"Цій вечері не судилося завершитися мирно."

– Вибачте… але, думаю, я краще піду…

Я не хотіла бачити як брати сваряться. Не хотіла бачити цей холодний погляд Тео. Не хотіла навіть знаходитися поруч з цією неприємною дівчиною. Я відчувала, що з мене досить. Просто досить... І навіть не була впевнена, що так просто пробачу Тео і забуту і сьогоднішній вечір... і все ще було до цього. Він винен мені пояснення, і якщо не дасть мені їх... то я була готова вирвати його зі свого серця.

Та піти мені дали. Олівер вирішив все за мене.

– Так, атмосфера й справді не сприяє приємному прийняттю їжі. Тому думаю, нам варто завершити її окремо.

– Що? Ні... я...

–  Я запрошую вас на прогулянку в місто. Відмова не приймається.  – Його очі палали вогнем, а ще благали мене дати йому цю можливість... цей шанс.

Я поглянула на Тео.  Та він не дивився на мене... ніби йому було все одно. Злість хвилею розлилася в середині... і я сказала те, що сказала:

– Чому б і ні.