Розділ 38.2

– Не знаю... Вже довгий час хотів запитати, як тобі життя в палаці. Напевно, тут все сильно відрізняється від дому.

"Яке знайоме запитання?" – Я подумки посміхнулася пригадуючи подібну розмову між мною і Тео. Ті спогади гріли мені душу, і все ще дарували надію на те, що в нас все ще попереду, хоч вірити в це чомусь ставало все складніше й складніше.

– Так... Сильно. – Я не стала лукавити. – Не знаю, як в інших дівчат, але у нас вдома атмосфера була значно... тепліша. Усі ці правила... Їх занадто багато в палаці.

– Ти права. Їх і справді чимало, але деякі з них можна не виконувати... принаймні у вузькому колі. Ти ж не думаєш, що наодинці з батьками ми дотримуємося всіх норм етикету?

– Не знаю. – Потисла я плечима. – Думаю, що навіть якщо й ні, то щоденне життя в таких умовах залишає свій відбиток... І ваше сімейне спілкування... воно все одно трохи відрізняється.

– Touché... Тут не посперечаєшся.

– Але, крім цього, є ще одна проблема життя в палаці.

– І яка ж?

– Тут дуже важко залишитися наодинці з собою.

– Так... І тут ти теж права. Проте не все так погано, як тобі здається.

– Якщо ви так кажете...

– Ти... – Олівер ледь помітно зітхнув. – Принаймні ці кілька хвилин звертайся до мене на "ти".

– Якщо ТИ цією розмовою хочеш переконати мене стати королевою, то в тебе це погано виходить.

– Хіба це так важливо... королева чи ні, якщо ти поруч із людиною, яка кохає тебе всім серцем?

"Так відкрито натякає..."

– Думаю, це теж важливо... Хоча...

– Хоча?  – Він повернув голову і я побачила легкий блиск в очах.

– Хоча якби я справді закохалася в майбутнього короля, думаю, корона не стала б для мене перешкодою.

На його обличчі знову засяяла усмішка.

– Не усміхайся так! Я говорила не про тебе. Тебе я...

Раптом він м'яко торкнувся пальцями моїх губ.

– Шшш... Не треба нічого говорити, – тихо мовив він. – Я знаю. Але не втрачаю надії.

– Але...

– Ще одне слово – і я тебе поцілую.

Я кивнула, бо розуміла, що він абсолютно здатний на це.

– Як шкода, – видихнув він, прибираючи руку. – А я вже думав скористатися цією нагодою.

Ми рушили далі.

– Ще будуть якісь запитання?

– Є одне.

– Яке?

– Про що ви говорили з матінкою наодинці в оранжереї?

Я здивовано глянула на нього. Не знала, що мене більше вразило – саме запитання чи те, що він узагалі дізнався про цю зустріч.

"Ось про що я казала раніше... У палаці надто багато людей. Всі про все знають.  Добре, хоч без подробиць."

Я не стримала сміху.

– Я сказав щось смішне?

– Трохи... Просто це все надто нагадує комічне кліше: свекруха недолюблює можливу невістку...

Я навмисне сказала "можливу", щоб у Олівера не було навіть шансу зачепитися за мої слова і придумати собі ще більше того, чого нема.

– Он як... Вона так і сказала, що ти їй не подобаєшся?

– Саме так, - ствердно кивнула.

– І навіть не пояснила чому? Це не схоже на неї.

– Взагалі-то пояснила... Але думаю, мені не варто озвучувати її слова.

– Я думаю, я міг би допитатися в тебе... але, на жаль, ми вже прийшли.

– О, я думаю в тебе нічого б не вийшло... Але ж ми вже тут, тому й не дізнаємося, – хитро всміхнулася я й увійшла у двері, які відкрив переді мною Олівер.

У залі нас уже чекали Клариса та Теодор.