Розділ 38.1

Якщо коротко, то вже через кілька днів після благодійного вечора на нас напали і життя розділилося на до та після.

Але все розпочалося не з цього... усе почалося ще з однієї спільної вечері з принцами.

Саме так, знову була моя черга йти на вечерю... Тільки цього разу моїм кавалером був принц Олівер, а Тео мав вечеряти разом із Кларисою. 

І чому саме з нею?

Її присутність мене неприємно тривожила. Я дізналася про дівчину трохи більше за останній час, і те, що я бачила мені не подобалося. Вона була мені абсолютно неприємна як людина: надто зверхня, надто владна, надто жорстока. Та, як би мені цього не хотілося, я не мала вибору. Це потрібно було просто пережити.

Я майже закінчила збори, коли у двері хтось постукав.

– Каміло, до тебе прийшли, – почула я голос Жозефіни. Дівчина зайшла до мене у спальню де я закінчувала збори і подивилася на мене з сумішшю захоплення, суму, та чогось ще... ніби заздрості. Вона ще жодного разу не ходила на побачення, і, певно, саме тому так почувалася.

– Дякую... – Я наблизилася до неї й тихо прошепотіла на вухо: – І, Жозефіно, зовсім скоро настане і твоя черга, і ти зможеш причарувати принца.

– Та що ти таке кажеш! – Дівчина відсахнулася, а її щоки спалахнули, наче пелюстки маку.

– Кажу правду. Ти прекрасна, – підморгнула я їй. – Правда ж, Емілі?

– Чиста правда, – без тіні сумніву підтвердила та.

– Перестаньте... я...

– Я просто хочу, щоб ти ніколи не сумнівалася в собі.

– Добре..., - звісно її голос зовсім не звучав впевнено. Жозефіні був потрібен час, аби здобути цю саму впевненість, але я була щиро рада їй допомогти.

Я вийшла у вітальню й побачила принца Олівера. Його посмішка сяяла, мов літнє сонце.

– Леді Каміло... – з легким придихом мовив він. – Ви сьогодні ще прекрасніша, ніж завжди.

І я бачила по його очах, що це не порожні лестощі. Він справді так думав. Напевно, саме тому цього разу я не закотила очі, і не сприйняла його слова скептично, а просто відповіла:

– Дякую. Приємно чути.

– Дозвольте провести вас до місця нашої вечері.

– Звісно.

Олівер наблизився впритул, ніжно взяв мене за руку й неспішно нахилився, аби залишити на ній легкий поцілунок.

– Хотів би ніколи її не відпускати... – тихо прошепотів він так, щоб почула лише я.

Емілі та Жозефіна стояли трохи далі, тому точно не могли чути його зухвалі слова. На моє щастя.

– Боюся, це неможливо, – відповіла я так само тихо. – Я не згодна ходити з вами разом у душ і в туалет.

– Не знаю... не знаю... – Олівер лукаво всміхнувся. – Про душ ідея доволі цікава.

І хоч його слова були абсолютно неприйнятні, але замість злості я відчула... сором. Надто пікантна картинка намалювалася у мене в голові.

– Досить. Уже час іти.

– Звісно. - Судячи з його посмішки, така картинка з'явилася не лише у мене в голові.

Я помітила, що він хоче сказати ще щось, але, на моє щастя, кронпринц вирішив пошкодувати мої нерви.

– Емілі, Жозефіно, гарного вам вечора, – звернулася я до дівчат перед тим, як покинути кімнату.

– Так, гарного вам вечора, – підтакнув Олівер, не відриваючи від мене погляду.

– І вам, – почулося у відповідь.

І  одне з цих "і вам" прозвучало дуже сумно. Та я ніяк не могла зараз з цим розібратися. Вирішила, що поговорю з Жозефіною після повернення. 

А принц все ще дивився на мене невідривно.

– Може, досить? – нервово запитала я.

– Досить? Що саме?

– Дивитися на мене.

– Я не в силі відірвати погляд.

– Ви не розумієте, ваша високосте...

– Що саме?

– Я хвилююся.

– Через мене?

– Так... Хвилююся, що ви вріжетеся у стіну, впадете й потягнете мене за собою.

На це кронпринц розсміявся на весь голос, але все ж відвів погляд.

– Я радий, що ти за мене переживаєш.

"Хіба.? Я ж за себе переживаю. Але хай думає, як хоче. Я все одно його не переконаю."

– Вечеря проходитиме в тій самій залі, що й минулого разу?

– Так.

– Але... хіба це та ж дорога, яка туди веде?

– Ми йдемо довгим шляхом. Хочу бодай кілька хвилин поспілкуватися з тобою наодинці.

Не скажу, що мене це тішило, але я розуміла, що сперечатися буде марно. Олівер хотів краще пізнати мене. І, можливо, навіть тісніше спілкування стало б гарною нагодою показати йому мою повну незацікавленість у ньому як у чоловікові.

– Чому б і ні, – байдуже потисла я плечима.