Розділ 36.1

Зустріч відбулася зовсім не з тією людиною, на яку я очікувала.

Гарольд провів мене до однієї з багатьох кімнат у палаці. Не знаю, кого я чекала, але точно не кронпринца, що вальяжно розлігся на дивані з непристойною посмішкою на обличчі.

– Привіт... Каміло, – тягуче мовив він, а потім безсоромно підморгнув.

Не знаю, на який ефект він розраховував, але я вирішила, що найкращим варіантом буде проігнорувати і його дії, і його слова.

– Доброго вечора, ваша високосте, – відповіла я, роблячи легкий уклін.

Принц на секунду завмер, а потім розсміявся вголос.

– Ось за що ти мені подобаєшся, – хмикнув він. – Тебе зовсім не зачіпають мої витівки.

Його слова про симпатію змусили щось зрадницьки здригнутися всередині, але, звісно, я не збиралася цього показувати.

– Тобто, якщо я почну вестися на них, то твоя симпатія зникне? Візьму собі на замітку.

Я швидко одягнула маску збентеженої та зніяковілої дівчини, і тихо сказала:

– Ви що... Ви... Хіба ж так можна, ваша високосте? - Останні слова сказала з придихом і опустила очі.

Та на мій подив він ніяк не відреагував.

Я підняла голову, щоб зрозуміти, що не так, і завмерла.

Принц дивився на мене абсолютно однозначним поглядом – поглядом закоханого хлопчиська. Його щоки віддавали легким рум’янцем. Помітивши, що я на нього дивлюся, він ще більше знітився, але швидко приховав це легким покашлюванням.

– Нічого в тебе не вийде, – буркнув він. – Я вже надто глибоко…

– Стоп, – я навіть підняла руку в характерному жесті. – Я не хочу нічого чути. Я тут не для цього. Я хочу пояснень, як сталося так, що моя ідея тепер належить Ізабеллі?

Олівер одразу посерйознішав і почав розповідати.

Ми були десь на середині розмови, коли в двері постукали.

– Заходьте, – кинув принц.

На порозі з’явилася леді Ізабелла – і її вигляд був войовничим. Вона вже відкрила рота, щоб щось сказати, але, помітивши мене й Гарольда, раптом замовкла. Вираз її обличчя миттєво змінився, набувши бездоганного спокою та шляхетної стриманості.

"Гарольд... І як я про нього забула?" – подумала я. Я була впевнена, що він давно вийшов із кімнати, але він і досі стояв тут, мовчки спостерігаючи за всім. Мені навіть стало трохи соромно за свою поведінку.

Але зараз не про це.

– Доброго вечора, ваша високосте, – леді Ізабелла вклонилася.

– Доброго вечора, леді Ізабелло. Ви тут у справах чи просто так зайшли? – Олівер навіть не приховував, що не радий її бачити.

– У справах.

– І це не може почекати?

– Не може. - з натиском відповіла вона.

– То в чому справа?

– Думаю, краще обговорити це наодинці. Питання важливе.

– Ви можете говорити при Гарольді, йому можна довіряти, - я навіть поперхнулася повітрям від такої заяви. Здається, йому дуже подобалося над нею знущатися.

– Але...

– Леді, вам не має про що хвилюватися, Гарольд справді дуже надійний.

– Та я не..., - здається леді Ізабелла вже починала закипати, але багаторічне виховання аристократки не давало їй це відкрито показати. А Олівер ніби й не збирався зупинятися.

– Але якщо ви дуже хочете, він може дати вам клятву про нерозголошення.

– Досить! - Ізабелла лише злегка підвищила голос, але було очевидно, що навіть це занадто для неї. А от принц виглядав одночасно і задоволено і здивовано. Я бачила по його очах, що він насолоджувався тим, що зміг вибісити Ізабеллу, але разом з тим вся міміка й рухи принца ніби говорили: "Я щось зробив не так? Чому ви так нервуєте?".

Але ціль було досягнуто, і принц вирішив нарешті дати леді закінчити свою думку.

- Взагалі-то, я мала на увазі не Гарольда, – Ізабелла кинула на мене неприємний погляд. Начебто дивилася на набридливу муху.

– Я можу піти…

– Ні, – перебив мене Олівер. – Чомусь мені здається, що тема розмови леді Ізабелли дуже близька до тієї, яку ми щойно обговорювали.

– Ооо...

– Ви можете говорити при леді Камілі. Їй я довіряю навіть більше, ніж Гарольду.

Мені здалося, що на ці слова у розпорядника промайнула усмішка на обличчі. Та це міг бути й оман зору. Я б на його місці на подібні слова радше розсвердлилася ніж посміхнулася.

– Добре, – знехотя погодилася Ізабелла, знову зиркнувши на мене, як на щось неприємне. – Перемогла не моя ідея, – випалила вона. – Моя була на другому місці.

– Та невже…

– Ви знущаєтесь? – леді Ізабелла стиснула кулаки, а її зуби скрипнули.

Вперше бачила, щоб хтось міг вивести її з себе. І це було дуже дивно. Адже саме перед принцом, та не просто принцом, а кронпринцом, вона повинна була поводити себе ще більш бездоганно ніж завжди.