Розділ 34.1

Того вечора я була настільки збентежена, що вирішила зустрітися з Ебі. Прийшла до неї без попередження. На щастя, вона була вдома і не надто зайнята. Там я їй усе й розповіла – і про свої підозри, і про те, як саме почувалася. Мені справді почало здаватися, що в його поведінці була й моя провина… Що, можливо, я зробила щось не так, змусила його відсторонитися чи насторожитися.

На щастя, подруга вправила мені мізки.

– Каміло, ти ні в чому не винна, – категорично заявила вона, схрестивши руки на грудях. – Ти нічого поганого не зробила. А от Теодор… він точно щось приховує. І судячи з його поведінки – це щось дуже важливе.

Ебі порадила мені не поспішати кидатися в омут з головою, а краще придивитися до принца ближче.

Це я й намагалася зробити останні кілька днів.

На моє щастя, спільних вечерь з принцами в ці дні не було, тож я майже я майже їх і не бачила... Його не бачила... лише за сніданком. Ми зустрічалися поглядами, обмінювалися привітаннями... і на цьому все. Я б і хотіла сказати, що сприймала це байдуже, але насправді це було не так. Щось нило в середині кожен раз, коли я дивилася на нього. Я дуже хотіла викинути Тео з голови хоч на деякий час, але варто мені було його побачити як моє серце тануло, як би я себе не сварила потім за це.

"І в кого я така довірлива дурепа?"

Єдине, що мене рятувало робота над завданням. Підготовка плану благодійного вечора займала майже весь мій вільний час. Потрібно було зробити дуже багато: не тільки скласти розпорядок, придумати розваги для дітей та підгодовувати подарунки, а й обробити всю інформацію, що я отримала в храмі. Мені вдалося поспілкуватися там з багатьма людьми, і я змогла дізнатися доволі багато про них, про їхні вміння та навички, і про їхні мрії. Вони горіли бажанням вирватися з цього замкнутого кола і знайти краще життя, але храм при всій своїй колосальній допомозі нужденним, не міг їм цього дати. Він був лише прихистком для тих, хто втратив все, але храм ніяк не міг допомогти покинути його.  Я трохи переживала, чи не стане це проблемою для храму якщо люди будуть не тільки прибувати, але й з часом залишати його стіни та йти будувати власне життя. Та я була впевнена, що все можна вирішити, тим більше, що цей процес зовсім не швидкий.

А от вечори я проводила з Жозефіною. Вона... як я і думала виявилася милою дівчиною. Хоча, у спілкуванні з нею я зрозуміла, що і вона приховує свої секрети. Я не допитувалася... Секретів вистачало й в мене. І оскільки я не була готова з нею поділитися, не збиралася лізти їй в душу. 

Наші розмови зазвичай були легкими, приємними, про щось незначне, і мене це повністю влаштовувало... давало змогу забути про те, що тривожило моє серце.

І ось, нарешті, настав день, коли ми мали здати свої плани. Ми віддали їх зранку, а ввечері нам мали оголосити результати.

– Я так хвилююся… – тихо сказала Жозефіна, коли ми повернулися до кімнати. Вона сіла на ліжко і нервово стисла пальці. – А ти?

– Так… напевно...

Насправді я дуже хвилювалася. Звісно зовсім не за перемогу, я просто хотіла, щоб мій план оцінили... і можливо колись використали його на благо людей.

– Як думаєш, чи сподобається принцу мій план?

– Ти про принца Олівера?

"Отакої..."

– Ой… – здається, вона вибовтала те, що не планувала. – Так…

Я ледь помітно всміхнулася.

– Він тобі подобається. - Я стверджувала, а не запитувала. По її обличчю і так було все чітко видно. Чого були лише варті ті червоні наче маків цвіт щоки.

– Я… не знаю… Він здається хорошим…

– А якщо я скажу, що він не такий хороший, яким тобі здається? - Я не була впевнена, що варто давати їй якісь поради, але не могла змовчати.

Жозефіна здивовано підняла голову.

– Що ти маєш на увазі?

І я розповіла їй про нашу першу зустріч.

Вона слухала уважно, не перебиваючи, а коли я закінчила, сказала:

– Мені важко повірити, що принц Олівер міг так поводитися…

Здавалося, вона сумнівалася в моїх словах.

– Якби це не сталося зі мною особисто, я, напевно, теж не повірила б.

– Хм… Не знаю, можливо, в нього тоді були якісь причини так себе вести.

– Які можуть бути причини для подібної поведінки? – Я навіть трохи обурилася.

– Я не кажу, що це його виправдовує. Просто, можливо, у нього був складний період у житті… і його проблеми вилилися в таку поведінку.

– Можливо… Власне він уже проявив себе з кращого боку. Тому… так… Я мало що про нього знаю. - Мусила визнати її правоту. - Я зовсім не знаю кронпринца. А люди... всі люди й справді іноді можуть говорити погані слова чи навіть робити погані вчинки під тиском обставин та емоцій.

– Так…

Ми замовчали, обдумуючи кожен своє. Звісно мені на думку одразу спав Тео... В цей момент я для себе вирішила, що все ж не буду гарячкувати, не буду судити Теодора по тим малозрозумілим уривкам інформації, що я отримала. Але дала собі обіцянку, що якщо він мене все ж таки скривдить, не сумувати за ним ні секунди. Я... моє серце... моє щастя, я пообіцяла собі, що саме це буде для мене на першому місці.