Розділ 33.1

Голова була забита думками, хоч останнім часом для мене це було звично. Я зупинилася, знову поглянула на храм тільки цього разу вже не з острахом, а з надією і вірою в краще, і з посмішкою пішла куди глядять очі. Мені захотілося трошки провітритися і подумати. Та я не встигла зробити і кілька десятків кроків як побачила знайому фігуру.

– Теодор?

Я зупинилася посеред вулиці, вдивляючись у фігуру, що стояла біля таверни на околиці міста. Це був він. І він був не сам. Теодор стояв поруч з жінкою... аристократкою судячи з розкішного одягу. Я не бачила її обличчя – його приховувала вуаль. Але чомусь вона здалася мені знайомою.

Майже від першої зустрічі Теодор змушував мене ставити запитання, на які я не мала відповідей. І як би я не хотіла їх не ставити, варто було лише трохи заспокоїтися, як він знову робив щось таке, що змушувало мене сумніватися. Тривожитися. Навіть боятися.

Переді мною були лише уривки слів і вчинків, які не складалися у цілісну картину. Я не знала, хто ця жінка, але їхня мова жестів видавала близькість. Вони сперечалися, і хоча голосів я не чула, цього було достатньо, щоб зрозуміти: це не просто випадкова розмова.

"Хто вона? Чому здається мені знайомою?"

Жінка різко розвернулася і пішла геть. І Теодор очевидно збирався зробити те саме,  тому я вирішила більше не чекати.

– Тео!

Він різко зупинився і обернувся. В його очах на мить промайнув страх. Я не була впевнена, чи він взагалі збирався підійти до мене, тому вирішила не чекати і наблизитися.

Від здивування на його обличчі не залишилося й сліду. Його погляд став холодним. Недовірливим.

Я загальмувала. Впевненість похитнулася. Але відступати було вже пізно.

– Привіт… Не очікувала зустріти тебе в місті.

– І я теж… не очікував, – сухо відповів він. – А що ти тут робиш?

– Я… – Я хотіла відповісти, але впіймала себе на тому, що не знаю, що сказати. Мені не хотілося розкривати подробиці. Все ж таки я шукала інформацію про нього. – Я була у справах.

– Ти ж за мною не стежиш? – Його голос став ще холоднішим.

"Що відбувається? Де той Тео, що зізнавався мені в симпатії й так пристрасно цілував?"

– Ні… Звісно, ні… – Я змусила себе усміхнутися. – Я просто готую план для благодійного вечора. Прийшла за натхненням.

– А ти?

– А я був у справах… І мені вже час.

Його голос був рівним, стриманим. Та мені здалося, що я бачу в ньому щось більше.

– Стривай… – Я схопила його за руку. – З тобою все гаразд? Ти дивно… – Я хотіла сказати "поводишся", але змінила формулювання. – Виглядаєш.

Він кинув погляд на мою руку, що стискала його зап’ясток, а потім повільно підняв очі на мене. В його погляді щось змінилося. Але вираз обличчя залишався беземоційним.

– Зі мною все добре, – сказав він трохи м’якше. – Але мені справді треба йти.

– Так… звісно…

Він випустив мою руку, ніби боявся затриматися хоч на секунду довше.

– Краще, щоб нас поки що не бачили разом, – додав він тихо. – Ти ж розумієш?

Щось кольнуло мене під серцем.

– Так… звісно…

– Бувай, Каміло.

І він пішов.

Я стояла посеред вулиці, слухаючи, як віддаляються його кроки. І не могла позбутися здавлюючого... такого холодного і липкого почуття в середині.

Вибачте, сьогодні трохи с затримкою. Сподіваюся, ви все ще насолоджуєтеся історією. ♥♥♥