Розділ 32.3

Коли я вийшла за стіни храму, сонце вже котилося до обрію, забарвлюючи небо у відтінки теплого золота. Повітря було наповнене вечірньою прохолодою, а місто поступово огортала тінь. Сьогодні я побачила світ зовсім по-іншому. Верховна жриця розповіла мені про Теодора не так уже й багато, але навіть ці крихти інформації були для мене безцінними.

Я дізналася, як він опинився тут – як його, так само як й інших близнюків, відібрали в батьків і відвозили у невідомому для них напрямку. Жриця пам’ятала той день дуже добре, хоч і була тоді ще зовсім юною. Вона ніколи не забуде, як гірко плакала королева, як важко їй було віддати свого сина.

Теодор ріс тихим і слухняним хлопчиком. Але коли йому виповнилося десять чи одинадцять років, усе змінилося. Він почав бунтувати, втікати, хитрувати, порушувати правила. Його не раз карали, але це не зупиняло його. Більшу частину часу він проводив в бібліотеці, але доволі часто так бувало, що взагалі ніхто не знав де він був. Він мав виконувати в храмі свої обов'язки як і всі інші, але часто нехтував ними за що й був так само часто покараний. 

За кілька років, здалося, ніби він змирився. Він знову почав слухняно дотримуватися всіх правил, але верховна жриця бачила, що це лише ілюзія. Вона знала: ця душа була неспокійна. 

На превеликий жаль це було все, що вона мені про нього змогла розповісти. Він був настільки закритим, що дізнатися хоч трохи більше було неможливо.

Спочатку я засмутилася, що отримала так мало інформації. Та коли подивилася на храмове життя, на ці бліді стіни, простий одяг, скромну їжу, постійну відсутність приватності, суворі правила та нескінченні обов’язки – я зрозуміла, як він почувався у цьому місці. Я розуміла, чому життя в стінах храму не може бути іншим, але від цього не було легше.

Якщо чесно, я була здивована тим, що Теодор любив проводити час у бібліотеці. Адже при храмі не було школи, і ніхто не навчав дітей читати. Отже, і тут йому довелося докласти чимало зусиль, щоб опанувати грамоту.

Чому саме він вирішив навчитися? Хто допоміг йому зробити перші кроки? Чи, можливо, він був настільки впертим, що навчився сам?

Ця думка ще більше зачепила мене. Якщо він навчився читати всупереч обставинам, це означало, що для нього це було справді важливо. Не просто забаганка чи спосіб урізноманітнити нудне життя, а щось значно глибше…

Я ще раз поглянула на храмову бібліотеку. Скромну, маленьку, зношену. І уявила, як маленький хлопчик сидить тут, гортаючи сторінки, жадібно всотуючи кожне слово. Як у темряві, при слабкому світлі свічки, він мовчки перечитує ті самі книги знову і знову, поки інші сплять.

Що він шукав?

Що змушувало його продовжувати, попри всі обмеження, покарання і жорсткі правила?

І саме тоді я зрозуміла, що мій початковий план щодо благодійного вечора був неправильним. Людям, які жили тут, потрібні були не просто їжа чи одяг. Вони потребували шансу. Шансу почати спочатку. Я захотіла створити проєкт, який дав би їм цю можливість. Так, у мене не було достатньо часу чи ресурсів, тому поки що доведеться обмежитися лише одним благодійним заходом. Але я була впевнена: у нього була перспектива. Я хотіла показати мешканцям храму, що вони можуть отримати не тільки разову матеріальну підтримку, а й емоційний підйом, відчуття причетності до спільноти, а також надію на краще майбутнє.