Розділ 32.2

Ми йшли довгими вузькими коридорами, куди ледве пробивалося світло. І чим далі ми йшли, тим більш лячно мені ставало.

"Він точно веде мене до верховної жриці? Чи хоче десь прикопати під кущиком?"

– А може, ви знаєте... принца Теодора? – запитала я.

Храмовник ледь помітно запнувся, але нічого не сказав одразу. Очевидно, Тео був йому знайомий.

– Він казав, що жив саме в цьому храмі, – додала я, намагаючись розгледіти його реакцію.

– Так... ми знайомі, – тихо відповів він. – Але думаю, відповідь і на це запитання вам краще дізнатися у верховної жриці. Тим більше що ми вже прийшли.

"Що це за реакція? Незрозуміла... Ніби він не хоче про нього говорити. У них такі погані стосунки?"

Жрець привів мене до звичайних білих дверей. Перед цим ми пройшли повз десяток точно таких самих. Відверто, я б в житті не знайшла потрібні, та й взагалі загубилася б цими коридорами.

– Дякую ще раз.

– Моє задоволення, – промовив він, ледь кивнувши, а потім розвернувся й пішов геть.

– Е-е... – я хотіла запитати, чи він не дасть про мене знати верховній жриці... але відповідь, схоже, була очевидною. Ні. Мені потрібно було зробити це самостійно.

Я тихенько постукала, і раптом двері відчинилися.

На мене дивилася доволі молода, приблизно віку моєї матері, жінка. На її обличчі була ніжна, привітна посмішка, і вона зовсім не виглядала здивованою.

"Їй уже передали, що я прийшла?"

– Проходь.

– Е-е... дякую...

– Як твоє ім'я?

– Каміла. Каміла Рільє.

– Дуже приємно. Я верховна жриця Рамада. Ти можеш звертатися до мене просто верховна, або ж на ім'я.

– Добре... верховна.

Я не могла себе пересилити й звернутися до людини з таким статусом на ім'я. Її реакція на мої слова напевно була очікувана – легка посмішка, яка промовляла: "Я все розумію". Здавалося, наче я прийшла в гості до близької мені людини, стільки тепла було в тій посмішці... в тому погляді.

– Що привело тебе до нас?

Я повторила все, що вже говорила іншому храмовнику, тільки в більш стислому вигляді. На мій подив, перед нею я нервувала значно менше, ніж перед попереднім храмовником. Швидше за все, вся справа була в тому, що на ній не була каптура і я могла бачити її обличчя.

– Зрозуміло, – кивнула вона, коли я закінчила свою розповідь. – Дитино, ти так дивишся на мене... В тебе є запитання?

– А? Та ні... Ні... – я зам’ялася. –  Це так, дрібничка.

– Не бійся. Питай. А тоді повернемося до обговорення того, за чим ти сюди прийшла.

– Я хотіла запитати про каптур... Його обов’язково носять усі жерці?

– Ні. Це лише данина традиціям, не більше.

– Ооо... зрозуміло...

– А тепер, коли твоя цікавість задоволена, я дам відповідь на твоє основне запитання. Так, ти можеш поспілкуватися з підопічними цього храму і дізнатися більше про те, чого їм бракує. Але дещо, звісно, можу розповісти і я. Життя в храмі дуже просте, і діти та дорослі, що тут мешкають, справді сильно відірвані від мирського життя. Тому мені твоя ідея до вподоби.

– Дякую... Це було б чудово.

– Але ж це не все, що ти хотіла б дізнатися, чи не так?

"І звідки вона тільки дізналася?"

– Ви праві... У мене була ще одна причина сюди прийти. Я б хотіла дізнатися більше про Теодора... принца Теодора. Він казав, що виріс тут.

– Так... Він виріс у стінах цього храму.

Щось дивне промайнуло на її обличчі. Здавалося, вона чекала цього запитання, але коли почула його... щось у ній змінилося.