Розділ 32.1

У неділю зранку я прокинулася дуже рано. Вчорашній день був виснажливим, тож я лягла спати раніше, навіть майже не поговоривши з Жозефіною, віднедавна моєю сусідкою. Але зараз сон більше не йшов. Я з нетерпінням чекала вихідного дня: спершу думала навідатися додому, хоч батьки й досі були у від'їзді, або ж зайти до Ебігейл. Проте напередодні у мене з’явилася ідея щодо благодійного вечора, який я хотіла б організувати. Поки що це був лише сирий задум, і мені потрібно було все перевірити, перш ніж робити остаточні висновки. Тож довелося відкласти особисті плани.

Я швидко привела себе до ладу, вдягнулася тепліше й вийшла на вулицю. Ранок зачаровував морозною свіжістю та чудернацькими малюнками намальовані першим інеєм в цьому році. Усе стало білим ніби одягнуло чарівний кожушок.

Я постояла так кілька хвилин, глибоко дихаючи на повні груди і насолоджуючись незвичною тишею,  тільки потім вирушила до храму, до того самого храму, де колись жив Тео.

Звісно, я могла обрати будь-який інший, адже у місті їх вистачало, але мені здавалося важливим піти саме туди. Я лише сподівалася, що якщо він дізнається про мою витівку, то не зненавидить мене за те, що лізу туди, куди не слід.

Дорога в екіпажі зайняла близько пів години.

Коли я нарешті вийшла, переді мною постала велична, хоч і доволі стара споруда. Я підняла голову й задумалася: 

"Як це – жити тут?" 

В останній раз я була в храмі під час суду над чоловіками Ебігейл. З того часу сама думка про храм викликала у мене нервове тремтіння.

Я зробила кілька глибоких вдихів, зібралася з духом і, переступивши поріг відкритих воріт, попрямувала до центрального входу. Якщо чесно, я слабо уявляла, що робити далі, тож вирішила просто поводитися як звичайна відвідувачка.

Важкі дерев'яні двері відчинилися, і я немов потрапила в інший світ. Цей світ наче був зітканий зі спокою та умиротворення. Все від світла, до звуків та запахів було призначено, аби кожен тут міг знайти спокій. Я завжди бувала в храмах, коли там було людно, тому я ніяк не могла відчути подібне, але зараз буквально відчувала це кожною часточкою свого тіла.

Я зробила ще кілька кроків і зупинилася в просторій залі, оточеній статуями богів.

"Цікаво, чи справді вони виглядали так, чи це лише витвір людської уяви?"

– Вам чимось допомогти? – раптом почула я голос позаду.

Я різко обернулася. Переді мною стояв один із жерців, загорнутий у стандартний балахон із каптуром, що приховував риси обличчя.

Я завмерла в нерішучості, що чоловік сприйняв як відповідь.

– Якщо ви просто хочете помолитися, я можу залишити вас, – запропонував він.

– Ні... Ні... – замахала я руками. – Я скористаюся вашою допомогою.

– Так. Звісно. -  І хоч я не могла бачити його обличчя, я чомусь була впевнена, що він посміхається.

– Я... мене звати Каміла Рільє, я дочка барона Фредеріка Рільє... і я одна з кандидаток у наречені принца... одного з принців, точніше.

Я несла якісь дурниці – і сама ж це розуміла.

– Я зрозумів, – храмовник не виявляв ні осуду, ні особливої цікавості. – Не варто так хвилюватися, я лише звичайна людина. Просто скажіть, навіщо ви прийшли?

– Розумієте, одне з наших завдань – це організувати благодійний захід, – пояснила я й розповіла трохи детальніше.

– І що вас привело саме до нас?

– Я б хотіла організувати благодійний вечір для тих, хто живе в храмі.

– Ви вважаєте, що вони потребують допомоги? Храм, хоч і не настільки популярний, як раніше, але ми справляємося своїми силами.

"Невже він сприйняв це на особистий рахунок?"

– Ні, ні, що ви! – я поспішила виправитися. – Просто... люди тут живуть дещо ізольовано від суспільства, особливо діти. І навіть не в цьому річ... Вибачте. Я прийшла радше дізнатися, чи варто мені продовжувати цю ідею. Хотіла поспілкуватися з храмовниками та послушниками, та жильцями, щоб зрозуміти їхній погляд.

Жрець задумався.

– Хм... Зрозуміло. Відверто кажучи, я не знаю, що вам на це відповісти. Але краще я відведу вас до настоятельки храму. Вона – одна з верховних жриць, і зможе дати вам більш вичерпну відповідь.

– Буду дуже вдячна.

– Йдіть за мною.