Розділ 29.2

– Дякую, леді Еліано. Прошу зайняти своє місце.

"І це все? Це всі запитання, які їй поставили? Жодного конкретного! Це навіть не допит, а якась вистава!"

Або цей вірний служитель храму був ідіотом, яких ще пошукати, або він змовився з Еліаною… І чомусь другий варіант здавався значно правдоподібнішим.

Еліана безтурботно всміхнулася й гордо пішла до свого місця. Звісно ж, не забувши кинути на мене зверхній погляд, що наче говорив: "Я ж тобі казала… Моя взяла!"

Я невпевнено ступила вперед і торкнулася артефакту. Одного погляду на храмовника вистачило, щоб зрозуміти – справи кепські. Ще гірші, ніж я думала.

– Леді… Каміла… Рільє, правильно?

"Він хоче змарнувати ще одне запитання?!"

Я зробила глибокий вдих і відповіла:

– Так, моє ім’я Каміла Рільє.

Обличчя храмовника налилося червоним, а очі звузилися від люті. Все тому, що камінь залишився білим.

"Що, не спрацювало?"

Я ледь помітно відсунула руку від артефакту – всього на кілька міліметрів, але цього виявилося достатньо.

"Маленька перемога. Хоч якась."

Я була задоволена собою, хоч і намагалася цього не показувати. Пан Гілберг і так уже палав гнівом.

"Чи варто було це робити?" – майнуло в голові.

Можливо, одне додаткове запитання й не мало б великого значення, але його роздратування могло вилізти мені боком.

– Чудово, – процідив він крізь зуби. – Наступне запитання.

– Чи нападали ви на леді Еліану?

– Ні… не зовсім…

Я хотіла детально пояснити ситуацію, та щойно камінь почав червоніти, храмовник одразу ж мене перебив.

– Ви сказали неправду… Я мушу повторити запитання.

– Я б хотіла пояснити!

– Ваша справа – відповідати на запитання.

– Але…

– Чи завдали ви їй тілесних ушкоджень?

Цього разу я відповіла хитріше.

– Точно не тих, що на її обличчі.

Камінь засвітився зеленим. А от обличчя Гілберга знову почервоніло.

"Що, не так просто, як ти думав?"

Було видно, що світло артефакту вже суттєво слабше… Це означало, що скоро він вичерпає свою силу. І тоді в мене не буде жодного способу довести свою невинуватість.

– Тобто ви нанесли їй якісь інші ушкодження?

– Ви ставите дивні запитання… І це так…

– Мовчати! – завищав він тонким, майже писклявим голосом.

Я навіть не підозрювала, що чоловіки можуть так пищати.

– Ваша справа – відповідати на запитання! Це неповага до храму і до королівської родини!

– Леді Каміло, розкажіть, що саме сталося.

Голос пролунав із залу.

Один із принців.

Я не могла визначити, хто саме, – вони мали схожі голоси, і я не бачила, хто говорив.

– Ваша високість… – процідив пан Гілберг, намагаючись зберегти ввічливість.

Це мені він міг грубіянити, але аж ніяк не принцу.

Я не стала чекати, поки вони про щось домовляться. У мене могло не бути цього часу.

Я виклала все, як було.

Поки я говорила, артефакт світився блідо-зеленим.

А під кінець його світло згасло…

"Встигла!"

У залі запанувала тиша.

Ситуація була неоднозначна.

Так, з одного боку, я таки напала на Еліану. Хай там як, але я схопила її за руку і навіть викрутила її.

Чи залишилися сліди від моїх дій? Не повинно було. Я не застосовувала багато сили.

Але я не могла виключати можливості, що на її шкірі з’явився легкий синець.

З іншого боку, виходило, що і вона перша схопила мене.

"Отже, хто на кого напав?"

На моє щастя, служитель храму не мав повноважень щодо винесення вироку.

Його робота завершувалася на допиті та контролі над артефактом.

А це означало, що рішення залишалося за королівською родиною.

Король і королева радилися кілька хвилин. 

Принци теж підійшли до них, але одним порухом руки король відіслав їх назад.

Ще через хвилину він покликав до себе Гарольда.

– Леді Еліано, поясніть, будь ласка, звідки у вас синець на обличчі. Як з'ясувалося, це не провина леді Каміли.

Дівчина ніби зовсім і не розгубилася, ніби повністю була готова до подібного запитання. Вона встала зі свого місця і відповіла:

– Так, я отримала цей синець не від рук леді Каміли...