Розділ 27.3

Еліана не стала чекати, поки всі залишать наші покої. Одразу після слів розпорядника вона гордо попрямувала до своєї спальні, а поглядом наказала Емілії слідувати за нею.

Я ж лишилася стояти посеред вітальні, намагаючись переварити все, що щойно сталося.

На людях я трималася впевнено, майже бездоганно. Але зараз… зараз відчувала, як усе всередині мене перевернулося догори дном. Серце калатало в грудях, а в ногах і руках відчувалося легке тремтіння.

Я зробила глибокий вдих.

"Потрібно заспокоїтися."

Я вирішила дочекатися Еліану у вітальні. Хотіла поставити їй кілька запитань.

Знала, що це, напевно, наївно – намагатися поговорити з нею як з дорослою людиною. Але все одно вирішила спробувати.

Вона з’явилася хвилин за десять. За нею, як тінь, крокувала Емілі.

Емілі була дещо бліда. Наскільки я пам’ятала, кілька хвилин тому вона виглядала значно краще. 

"Що це стерво їй наговорила? "

"Потрібно буде обов’язково розпитати Емілі."

Щойно Еліана зайшла до вітальні, кинула на мене злобний погляд, певно не очікувала, що я чекатиму на неї.

– Чого ти добиваєшся? – запитала я, не збираючись ходити довкола.

– Хм, – її хмикання прозвучало як знущання. – Не розумію, про що ти говориш.

– Та невже?

– Так. Ти напала на мене. Я тут жертва.

– Без сумніву, ти жертва… жертва невдалого експерименту богів.

– Що?! – її вереск, напевно, почули у всьому крилі палацу.

А от Емілі не змогла приховати усмішку. На щастя, її бачила тільки я.

– Те, що чула. І як ти збираєшся приховати правду від артефакту? Ти про це не подумала?

На її обличчі з’явилася лукава посмішка.

– Мені немає що приховувати. Ти на мене напала...

– Та невже?

– Так… Ти напала на мене. Саме тут, – вона вказала пальцем на місце нашої вчорашньої сутички. – Ти зробила мені боляче…

– Але я не ставила тобі синець під око. Я б запам’ятала.

Еліана кинула швидкий, майже непомітний погляд на Емілі, перш ніж продовжити у тому ж дусі:

– А хто ж тоді? Тільки ти нападала на мене. Це все твоїх рук справа. Ти просто не помітила… як… як вдарила мене ліктем.

– Ліктем? Я? Тебе?

– Так, – гордо задрала вона голову.

Це було схоже на розмову зі стіною. Сенсу продовжувати я більше не бачила.

Я розуміла, що вона може придумати якусь хитрість, але мені нічого приховувати. Я просто вирішила розповісти, як усе було насправді. І якщо вирішать, що мої дії були надмірними… що ж, значить, так тому і бути.

Еліана знову повернулася до спальні, але двері залишила відчиненими. Я скористалася моментом і мовчки, одними губами, спитала у Емілі:

– Все гаразд?

Дівчина злегка всміхнулася і кивнула.

А ще за кілька хвилин на нас чекало ще одне випробування. Нам доведеться відповідати на анонімні запитання. І це було дещо лячно...

Я, особисто, нічого не кидала до скриньки, хоча, можливо, варто було. Було б цікаво дізнатися, чому одній з учасниць стало погано під час чаювання. Це точно було стороннє втручання - інакше б еліксир, що дав мені принц Олівер, не подіяв би.

Але якщо я поставлю таке запитання… велика ймовірність що й мені поставлять кілька незручних запитань про те, про що я повинна мовчати.

Хоча подібні запитання могли поставити й без мого втручання.

Хто знає, які саме запитання нам доведеться почути?

У палаці всюди є очі й вуха…

А в мене нещодавно з’явилося надто багато секретів, які краще нікому не знати.