Розділ 27.1

Важко сказати, як я повернулася назад... Ноги самі несли мене парковими доріжками, а думками я була десь далеко.

"Чому все не може бути просто? Чому?"

Найбільше за все я хотіла просто віддатися цим почуттям, що вирували всередині. Хотіла дозволити собі забути про все й просто відчувати.

Але кляті сумніви не давали цього зробити.

Теодор точно щось приховував. Можливо, це не мало жодного стосунку до мене… А можливо, ще й як мало. І саме це я мусила з’ясувати, поки не стало запізно.

Я повинна дізнатися про нього більше… поки ще не віддала йому своє серце цілком і повністю.

"Який він справжній?"

"Чи можу я йому довіритись?"

Тео подобався мені настільки сильно, що навіть думка про те, що він приховує не просто секрет, а справжнього себе, викликала біль.

– Леді Каміло… вас усі шукають, – схвильований голос Жозефіни вирвав мене з роздумів.

Я здивовано підняла на неї погляд.

– Чому? Щось сталося?

Дівчина зам'ялася.

– Там...

– Ну, не тягни.

– Леді Еліана… – я вже на цьому імені закотила очі, але все ж уважно продовжила слухати. – Вона постраждала…

– Постраждала?

– Так… і вона звинувачує вас.

– Ну чудово... – буркнула я. – Веди.

Жозефіна вказала напрямок, і ми рушили. Деякий час ішли мовчки, аж раптом вона невпевнено заговорила.

– Леді Каміло… Я хотіла з вами поговорити.

Я трохи сповільнила крок.

– І про що ж?

– Про той день…

– Про який саме? – я прекрасно розуміла, про що вона, але вирішила не спрощувати їй завдання.

Дівчина почервоніла й опустила голову ще нижче. Вона очевидно відчувала сором. Мені навіть стало її трохи шкода.

– Я хотіла вибачитися перед вами…

– За що? За те, що залишили мене там, у парку?

– Так…

– То чому ви так вчинили?  Мені здалося ми з тобою трохи потоваришували. Тому я не очікувала подібного. – Мій голос залишався холодним, але тон я трохи пом'якшила.

Жозефіна не виглядала як та, що навмисне хотіла мені нашкодити.

– Я... я дурепа… – її голос був тихим. – Повірила леді Еліані. Вона сказала, що вже відправила слугу вам на допомогу… Я тоді не сумнівалася в її словах. І тільки потім дізналася, що вона нікого не кликала…

– Що? Поясни детальніше.

Жозефіна кивнула й почала розповідати.

Еліана переконала її, що вже наказала слузі допомогти мені. Оскільки сама вона не могла дійти через "поранену" ногу, то змусила Жозефіну відвести її до покоїв. Уже в залі дебатів вона випадково почула розмову між Еліаною та Ізабеллою. Ізабелла сердито дорікала, що не варто було залишати мене там саму, і наказала неодмінно відправити допомогу. Жозефіна, усвідомивши, що її обдурили, хотіла кинутися шукати когось, хто міг би допомогти, але саме в цей момент я спокійно зайшла до зали.

Я задумалася.

"Отже, навіть Ізабелла не знала про задум Еліани… Цікаво. Це щось змінює?"

– Он воно що...

Я глянула на Жозефіну. Вона явно була засмучена, і злість на неї якось сама собою згасла.

– Виходить, тут немає твоєї провини. Але наступного разу… будь обачнішою.

– Ні… Я більше ніколи… Я не думала, що таке можливо… – сумно прошепотіла вона.

Я скептично зиркнула на неї.

"Така наївна… Вона ж наче у великому місті виросла, а вірить кожному слову? Дивно. Я, дівчина з провінції, і то знаю більше за неї..."

Я зітхнула.

– Не переживай. Урешті-решт, зі мною все гаразд.

Жозефіна кивнула, хоча було очевидно – ситуація її все ще гризла.

"Можливо, я знайшла хоча б одну хорошу людину в цьому серпентарії. Хто знає, може, ми навіть подружимося."

Я усміхнулася.

– Думаю, нам варто якось почаювати вдвох.

Очі дівчини одразу засяяли.

– Так! Звісно!

Я кивнула.

– От тільки спочатку треба розібратися з Еліаною…

Вибачаюсь, сьогодні продовження трохи з запізненням. Графік на цей тиждень - через день. З понеділка повернуся до щоденного оновлення. Я бачу, що кількість людей, які читають книгу поступово більшає і дуже цьому рада. Дякую вам всім, постараюся вас не розчарувати)