Розділ 26.1

Ранок видався похмурим. Важкі сірі хмари, що повільно пливли по небу, точно віддзеркалювали мій настрій. Єдине, що радувало, – завтра вже нарешті неділя, і я зможу виконати задумане. Але спочатку потрібно було пережити цей день.

Сніданок я проігнорувала. Після такого неспокійного сну апетиту зовсім не було.

– Леді, з вами все гаразд? Ви виглядаєте дещо блідою, – занепокоєно запитала Емілі.

– Так... усе добре, не хвилюйся.

– Тоді, можливо, хоча б чаю вип'єте, якщо не хочете їсти?

– Ні… Але я хочу прогулятися. Підготуй мені одяг.

– Ви впевнені? Сьогодні холодно. І судячи з неба, ось-ось почнеться дощ.

Я поглянула за вікно, на ті важкі хмари що плавно пливли по небу... Здається вони були ж такі сірі і похмурі як і мої думки. Чомусь це тільки зміцнило моє бажання вийти на свіже повітря.

– Так, упевнена.

– Добре. Все буде готово за кілька хвилин.

Від супроводу я відмовилася і пішла на прогулянку сама. Мені хотілося подумати... Чомусь я наївно вважала, що свіже повітря допоможе мені розставити все по своїх місцях.

Повітря було холодним, навіть морозним, але мені це подобалося. Було легше думати, упорядковувати хаотичні думки. Королівський парк, який ще недавно став місцем неприємного інциденту, цього ранку діяв на мене заспокійливо.

"Чому я просто не можу насолоджуватися своїм щастям?"

Я хотіла... дуже хотіла просто пірнути в глибину цим прекрасних почуттів і ні про що не думати... та не могла... Ледве я дозволяла собі ступити трохи далі, відчути трохи більше... щось обов'язково заважало... Як от той сон.

"Що ж він означає?"

Я все думала і думала і не могла знайти відповідь.

"Може, це просто витівки розуму, навіяні переживаннями?"

Хотілося відповісти "Так, звісно, це просто пусті переживання", але щось в середині нашіптувало зовсім іншу відповідь.

Заглибившись у роздуми, я не помітила, як ноги самі привели мене до іншого краю парку. Тут я ще не була. Уже хотіла повернути назад, але раптом почула знайомі голоси та гуркіт металу.

"Вони що, б'ються?!"

Серце тривожно забилося в грудях, а ноги самі понесли мене вперед – туди, де були обидва принци.

Принци й справді зараз билися на мечах, але судячи з усього, це був тренувальний спаринг.

На моє щастя, я змогла приховати свою присутність за великими кущами, що росли по периметру майданчика. Я вирішила постояти там ще трохи й поспостерігати за ними.

Теодор атакував із завзятістю, вкладаючи у кожен удар усю свою силу, ніби хотів довести щось більше, ніж просто свою майстерність. Олівер, навпаки, виглядав майже розслаблено – і не дивно. Він тренувався з мечем усе своє життя, на відміну від Тео...

– Може, досить на сьогодні? – холодно запропонував Олівер, коли удари брата почали слабшати.

– Ні! І змагайся в повну силу!

Очі Олівера звузилися.

– Ти сам про це попросив.

Вже за якусь хвилину Теодор лежав на землі, а до його горла був приставлений меч. Та було видно, що битва ще не закінчена... вона й далі продовжувалася їхніми поглядами.

– Коли ти вже здасися? – Втомлено запитав Олівер, відступивши на кілька кроків.

– А ти?

– Що?

– Коли перестанеш бігати за Камілою? Ти їй не цікавий.

Олівер зблід.

– Повтори? – І знову наставив меч на брата

– Хм… Користуєшся своїми привілеями? Думаєш, ти був би сильнішим, якби у нас були однакові умови від народження?

Олівер стиснув зуби.

– Говори що хочеш… Жалій себе й надалі. Але знай – я не відступлю від Каміли, – кинув він і, опустивши меч, пішов геть.

Я вже хотіла розвернутися й тихо піти, адже негарно було підглядати за чужими розмовами. Але слова Тео знову змусили мене завмерти на місці.

– Не відступай… не розчаровуй мене…

Та що налякало мене ще більше за ці слова сповнені чи то ненависті, чи то презирства – це зла усмішка, що промайнула на його обличчі.

Він розвернувся і теж пішов.

А я так і стояла серед кущів, ошелешена тим, що почула й побачила.